Син не хоче забирати маму до себе, щоб вона жила з ним, адже у їхньому домі є лише одна господиня — і це я! — Та як так можна?! Це ж його мама! Може прийняти її у власній оселі! — такими словами зустрічають мене родичі чоловіка. Я й сама знаю, що багато моїх знайомих думають так само, хоча й не кажуть цього в лице. Причиною всього є історія з моєю свекрухою. Барбара має 83 роки, важить понад сто кілограмів і часто хворіє. — Чому ви не заберете Барбару до себе? — спитала кілька років тому кузина. — Добре, що допомагаєте їй щодня, але що буде, як щось трапиться вночі? Вона ж самотня. Твій Данило — її єдина підтримка. Цілком очевидно, що бабусею має опікуватися її єдиний син, його єдина дружина і єдиний онук. За останні п’ять років Барбара жодного разу не вийшла з дому. Болять ноги, вага не дозволяє рухатися. Все почалося тридцять років тому. Тоді свекруха була енергійна, молода, здорова і владна. — Кого ти до мене привів? — обурилася мама мого майбутнього чоловіка Данила. — Я все життя віддала заради “цього”?! Після цих слів я мовчки поїхала автобусом додому. Того часу свекруха мешкала на престижному приміському масиві у великому гарному будинку. Її чоловік займав серйозну посаду, тож Барбарі довго жилося добре, навіть після того, як він давно помер. Того дня Данило мене наздогнав і повернувся зі мною. Мені пощастило з чоловіком: він не сліпо слухався мати. Проте поважав старших. Він намагався мене заспокоїти і пояснити, що це просто такий характер у мами. Після весілля ми почали заощаджувати на власне житло. Данило поїхав на роботу і пів року не повертався. За кілька років ми змогли купити будинок, а згодом і облаштувати його. Барбару ми відвідували не часто. Вона встигла наговорити про мене Данилу і всім знайомим різних небилиць, що невістка не дає допомагати матері. Як це “не дає”? І так далі. Свекруха вирішила переїхати до міста, але грошей за свій будинок їй не вистачило. Запропонувала, щоб ми додали, і пообіцяла, що квартиру запише на нашого сина, її онука. Проте в нотаріуса раптом заявила, що квартира має належати їй, бо подруга підказала: бабусі часто залишаються без житла. А потім сказала, що заповість квартиру тому, хто догляне її в старості. Вона хотіла бути господинею дому! Казала, що їй зраджують і залишають ні з чим. З того часу минуло майже двадцять років. У нотаріальній конторі всі чули її нарікання, а нам було вкрай незручно. Ми вирішили відступити. Вона вселилася майже одразу і навіть дрібні ремонти не дозволила. Прожила там майже місяць і почала жалітися, що все старе, сиплеться та ламається. У всьому звинувачувала мене: я обрала їй погану квартиру й хотіла обдурити. Барбара обожнювала дітей кузини, а власного онука ігнорувала — навіть робила вигляд, що не пам’ятає його дня народження! Кілька років тому свекруха захворіла, дуже поправилася, їй стало важко рухатись по хаті. Я приносила їй дієтичну їжу за призначенням лікаря, але Барбара сварилася, відмовлялася їсти, мовляв, тільки кузина готує їй смаколики, а я голодую її. Минулого року чоловік почав просити, аби я погодилась забрати маму до нас. За його словами, мама все зрозуміла і тепер слухатиме лікаря. — Гаразд, — погодилась я. — Але мої умови: кухня — тільки мій простір, готую тільки я і вирішую, що їмо, та ніяких її кузин у нас вдома. Свекруха була обурена й не захотіла їхати, бо думала, що приїде і керуватиме нашим домом. Але у нас є лише одна справжня господиня! Це я! Мені доводилось до неї ходити, прибирати, готувати, навіть ночувати. А улюблена кузина лише телефонувала, виставляючи свою уважність. Свекруха жалілася по телефону, що я голодую її: не даю солодощів чи копченої ковбаси. Просила, щоб кузина приїхала й привезла торт. Та завжди знаходила відмовку і переносила візит, хоча жила втричі ближче за мене. Навідувалася раз на місяць із якоюсь шкідливою їжею, поки я опікувалася щодня. Якось свекруха викликала кузину й поскаржилася, що зникли підвіска і хрестик. Сказала, що того дня в гостях були ми обидві, але впевнена — це я взяла. Я мовчки залишила на столі вечерю і підняла з підлоги ланцюжок і хрестик, які впали з тумбочки. Вдома розповіла все чоловікові й вирішила більше до неї не ходити. Запропонувала віддати в будинок для літніх людей — Данило погодився.

Син не хоче забрати маму до себе, щоб вона жила з ним, бо в домі має бути тільки одна господиня, і це я.

Це несправедливо! Це ж його мама! Він міг би забрати її до себе! такі слова я часто чую від родичів зі сторони чоловіка. Я знаю, що друзі думають так само, хоча ніхто не говорить цього прямо мені в очі. Я розумію, чому це питання постало все через мою свекруху.

Ганна Іванівна має 83 роки, важить понад сто кілограмів, а здоровя вже не те.
Чому ви не заберете Ганну Іванівну до себе? якось запитала двоюрідна сестра. Гарно, що ви її доглядаєте, але якщо щось станеться вночі? Їй важко бути самій. У тебе ж Тарас її єдиний син.

Звісно, що опікатися бабусею має її син, його дружина і єдиний онук. За останні пять років Ганна Іванівна не залишала свою квартиру жодного разу. Ноги болять, вага не дозволяє ходити. Все почалося тридцять років тому, коли моя свекруха була ще енергійною, молодою, здоровою, але вже дуже владною.

Кого ти до мене привів? обурено запитала мама мого майбутнього чоловіка Тараса. Хіба задля цього я тобі все життя віддала?

Після цих слів я мовчки пішла на автобус. На той час мати Тараса жила в престижному передмісті Львова, у великому будинку. Її чоловік займав важливу посаду, і після його смерті Ганна ще довго жила забезпечено. Того вечора Тарас наздогнав мене та поїхав додому разом зі мною. Мені пощастило: мій чоловік ніколи сліпо не слухав маму. Проте він завжди шанує старших. Він намагався мене заспокоїти, говорячи, що це особливість характеру мами.

Після весілля ми почали збирати на власне житло. Тарас їздив на заробітки міг бути відсутній по пів року. За кілька років ми придбали хату й облаштували її. Свекруху відвідували зрідка. Вона встигла всім знайомим і самому Тарасові наплести дурниць. «Онучка-невістка не дозволяє синові мамі допомагати. Це жахливо!» розповідала вона.

Ганна вирішила переїхати до міста, але грошей від продажу будинку не вистачило. Вона запропонувала нам допомогти обіцяла переписати квартиру на нашого сина, свого онука Остапа. Але біля нотаріуса несподівано заявила, що житло повинно бути оформлене на неї, бо знайома їй розповіла, що бабусі часто залишаються на вулиці без нічого. Потім заявила, що квартиру оформить на того, хто про неї подбає в старості. Ганна хотіла залишатись хазяйкою й боялася, що ми її ошукаємо.

Минуло майже двадцять років. У нотаріуса всі чули її плачі і обвинувачення, ми з Тарасом відчували себе приниженими. Ми вирішили більше не наполягати. Свекруха швидко вселилася у нову квартиру й навіть не дозволила нам зробити дрібний ремонт. Прожила місяць, а потім почала нарікати: все старе, розсипається, не таке, як вона хотіла. У всьому звинувачувала мене: мовляв, знайшла їй погану квартиру і хотіла надурити.

Ганна дуже любила дітей своєї сестри, а на свого внука не звертала уваги. Часто ігнорувала навіть день його народження. Кілька років тому здоровя її погіршилося, вага зросла так, що ледве могла пересуватися по хаті. Я носила їй дієтичну їжу, рекомендовану лікарем, але Ганна лаялася і відмовлялася їсти. Казала, що тільки сестра годує її як слід, а я морю голодом.

Минулого року чоловік став умовляти взяти її до нас. За його словами, мама все зрозуміла погоджується слухати лікарів.

Гаразд, пристала я. Але за однієї умови: кухня це моя територія, готую я і вирішую, що їмо. Ніяких її родичок у моєму домі не буде.

Свекруха образилася й відмовилася переїжджати. Вона уявляла, що приїде, і одразу стане головною в нашому домі. Але господиня тут лише одна я! Я продовжувала відвідувати її, прибирати, готувати, навіть залишатись ночувати. А улюблена сестра лише телефонувала, переживаючи про її долю словами, не ділом.

Свекруха скаржилася родичці по телефону, що я морю її голодом: не даю цукерок, ковбаси. Просила, щоб принесла вареники чи торт. Але та відповідала, що зайнята, і весь час відкладала приїзд. Хоча жила в три рази ближче, ніж я. Приходила раз на місяць привезе щось шкідливе, а доглядати залишала мене.

Одного дня свекруха покликала сестру й заявила: зникли її ланцюжок та хрестик. Повідомила, що того дня я і сестра були у неї, але певна, що це я винна.

Мовчки поклала їжу на стіл та підняла з-під тумбочки ланцюжок і хрестик, які скотилися вниз. Вдома розповіла все чоловікові й вирішила більше не ходити до неї. Запропонувала віддати її до геріатричного пансіонату. Тарас погодився.

Життя часто ставить перед нами складний вибір. Але варто памятати: справжню турботу вимірюють не словами, а діями. І справжня господиня це та, в чиїм домі мир і взаємна повага.