У невеличкому селі на Полтавщині, де зимові вітри голосно шепочуть серед старих дерев’яних хат, Оксана з чоловіком Данилом даремно чекали на сина. Їхні сподівання розбивалися об холодну реальність, а серце ніяло від болю й образу.
— Схоже, він не приїде, — зітхнула Оксана, дивлячись на чоловіка. — Ми вже звикли. Навіть не сердимося.
— Що сталося? Знову невістка не пускає? — насупився Данило. — Ви ж із нею ніколи не ладнали.
— Може, й так, — голос Оксани тремтів від стриманих емоцій. — Але Тарас ніколи нам такого не казав. Раніше приїжджав частіше, а тепер… У його дружини завжди є козир у рукаві. Схоже, доведеться шукати людей, щоб лагодити дах. Син не може виділити нам навіть дня.
Оксана розповідала про свого 40-річного сина Тараса з гіркотою. Дванадцять років тому він поїхав до міста, залишивши рідне село позаду. Тарас — автослюсар, колись сам все робив, а тепер лише керує. У місті він одружився з Марічкою та купив квартиру.
— Сам робив ремонт, — згадувала Оксана. — А Марічка лише вказувала, що й як. Побралися вони пізно, їй було за тридцять. Вона ніколи не була заміжньою, і я розумію чому — з таким характером не кожен впорається. Ми з нею з першого погляду не полюбили одна одну.
— Не дивно, що вона так довго була сама, — додав Данило. — Пам’ятаю, як ти намагалася з нею говорити. Це був жах. Що Тарас у ній знайшов?
Марічка майже не спілкувалася із батьками чоловіка. Лише раз на рік дозволяла Тарасу їхати до них. Цього разу він обіцяв Оксані взяти відпустку в травні, щоб полагодити протікаючий дах. Але, як виявилося, у Марічки були інші плани.
— Марічка чекає дитину, — гірко сказала Оксана. — Заборонила Тарасу їхати, бо боїться залишатися сама. Хоча вона доросла жінка, працює медсестрою — що їй може статися? За два тижні до відпустки почала його «пиляти», хоча квитки вже були куплені.
— Чому вона так? — запитав Данило, хоча знав відповідь.
— Спочатку говорила, що боїться, а потім… — Оксана замовкла, очі наповнилися сльозами.
— Що потім? Вона що, везе його за руку на роботу? У неї ж є батьки, які за неї горою! — обурився Данило.
— Гадаю, це її батьки її налаштовують, — продовжила Оксана. — Вони сказали їй, що не можна відпускати чоловіка до батьків. Був у них зять, який їздив додому, а потім подали на розлучення. Тепер їхня молодша донька живе з ними. От вони й натякають Марічці, що Тарас такий самий.
— Та не можна всіх під одну гребінку! — вигукнув Данило. — Тарас ніколи не давав приводу так думати. Та й Марічка могла б поїхати з ним. У чому проблема?
— Поїхати? — гірко посміхнулася Оксана. — Вона ні за що не поїхала б. Ти ж знаєш, як вона нас ненавидить. Я намагалася говорити, але все марно.
Оксана згадала, як Данило одного разу подзвонив Марічці, сподіваючись залагодити конфлікт. Та розмова перетворилася на катастрофу.
— Що вона сказала? — запитав він, хоча відчував відповідь.
— Сказала, що ми завжди чогось хочемо, відриваємо Тараса від сім’ї, — голос Оксани тремтів від образу. — Що їй набридло нам протистояти. Мовляв, чоловік має думати про дружину та дитину, а не про батьківські примхи. Якщо взяв відпустку, то мусить бути з сім’єю. А ще заявила, що наша хата їй не потрібна!
— Оце невістка! — Данило стиснув кулаки. — А Тарас що?
— Він виправдовувався перед тобою, але ж ми розуміємо, що він не винен, — зітхнула Оксана. — Напевно, вирішив відкласти поїздку, щоб не злити її. Боїться за дитину, за неї.
Данило не витримав. У гніві він подзвонив синові й вилиДанило глянув на Оксану, яка тихо плакала в куточку, і його серце розривалося від безсилля.
