Син не дзвонив вже три місяці. Гадала, що закрутився з роботою. Зрештою, не витримала сама подалася до нього без жодного попередження. Двері мені відчинила якась незнайома жінка і сказала, що живе тут уже пів року.
Якби того дня я не сіла в автобус із Полтави до Львова, то, певно, ще довго годувала б себе байкою, що Остап просто занадто зайнятий.
Що там у нього проект, карєра, молодість знаєте, живеш собі на швидкості, та й забуваєш про маму. Але я все ж поїхала. І побачене під його дверима перевернуло мій світ догори дригом.
Почалося все буденно. Завжди телефонував у неділю після обіду десь між моїм борщиком і його ранковою кавою. Інколи ще серед тижня кидав СМС: питав, як тиск, чи була у лікаря, чи пані Марія знизу досі грюкає дверима. Такі дрібниці, а тепло. Після смерті Миколи ці дзвінки стали мов ковток повітря те, за що тримаєшся, коли розбите серце.
Шістдесят один рік, чотири роки вдова, тридцять два відпрацьованих у геодезії в міськраді, а потім пенсія, гучна тиша порожньої квартири, яку зрідка розбавляв недільний дзвінок.
А в травні Остап перестав дзвонити.
Спочатку не панікувала. Тиждень думаю, забігався. Написала СМСку. Відповів сухо: «Багато справ, подзвоню». І не подзвонив. Другий тиждень ще одне нагадування. «Все норм, мамо, поговоримо». Третій суцільна тиша. Дзвонила не піднімав. Відписував через годину-дві, куці повідомлення, ніби то не він.
Моя товаришка Ярослава, з якою разом ходили на йогу до Палацу культури, сказала просто:
Любове, їдь до нього. Тут щось не те.
А може, дівчину має і не хоче розказувати, більше себе заспокоювала, ніж її.
Тоді мав би дзвонити ще частіше, відказала вона знизавши плечима.
Та я відкладала поїздку. Бо Остап не любив несподіванок. Якось ще за життя Миколи заїхали ми до нього без попередження подивився так, ніби застукали його на чомусь страшному, а просто в кухні був гармидер. Йому потрібен особистий простір я це поважала. Принаймні так думала.
В серпні не витримала. Придбала квиток на нічний автобус ПолтаваЛьвів, три години в дорозі. Взяла банку власного абрикосового варення й пачку сирника Остап з дитинства ним марив. Дорогою обмірковувала, що скажу: що сумую, що не прошу дзвонити щодня, але раз на тиждень це ж не каторга, мамка ж все-таки. Не обуза я йому, ні
Підїзд третя година. Третій поверх, двері праворуч, коричневий килимок із написом «Ласкаво просимо», який я ж і подарувала на новосілля.
Килимка нема.
Стоїть якась сіра безлика циновка. Дзвоню. Відчиняє дівчина років тридцять, волосся темне, стрижка боб, домашній костюм, горнятко чаю у руці.
Доброго дня, шукаю Остапа Шевченка, кажу максимально спокійно.
Вона дивиться підозріло.
Тут Остапів не живе. Я тут пів року мешкаю.
Я стою з тим сирником, варенням і відчуваю зараз від незручності і здиву впаду. Дівчина Наталя, як згодом представилась пустила мене всередину, видно, виглядала я не дуже переконливо.
Квартира інша, меблі не ті, штори чужі, навіть стіни перекрашені. Все чуже. Жодного натяку на сина.
Наталя квартирує тут через агентство, власника ніколи не бачила, вся комунікація через ріелтора. Дала номер. Я одразу телефоную, сидячи вже на чужому дивані, де ще зимою сидів Остап.
Ріелтор підтвердив Остап Шевченко здав квартиру в лютому. Нової адреси не лишив. Гроші переводить справно, з української картки.
Вечірнім автобусом повернулася до Полтави. Не плакала. Шокувало настільки, що навіть на сльози не спромоглася. Мій син єдина дитина, той, що тримав руку на цвинтарі біля труни Миколи, що допомагав розбиратися з субсидіями і онлайн-деклараціями, який казав: «Мамо, я завжди з тобою», просто знявся з місця, здав хату чужій дівчині і й слова не кинув.
Три дні не дзвонила. Хотіла, щоб сам подзвонив. Не подзвонив.
На четвертий день написала просто: «Я була у Львові. Знаю, що ти не на Франка. Подзвони».
Подзвонив за годину. Вперше за три місяці живий голос, не автовідповідач.
Мамо прости. Мав сказати.
Де ти?
Мовчання, таке густа, що ножем розріжеш.
У Бергені, Норвегія. З березня.
Сіла на кухонний стілець. За вікном сусідка розвішує білизну. Все, як завжди, тільки мій світ тріщить.
Остап довго пояснював. Що після смерті батька йому задушливо, важко, дзвінки, моє варення, питання про таблетки все тиснуло. Не сказав, бо знав: мені це зламає серце. Вибрав найнепростіший шлях утік.
Відчував, що інакше задихнуся, ледь чутно. Не від тебе, мамо. А від спроби замінити тата. Закрити цю дірку.
Хотілося кричати: «Я ж не просила!» Але коли чесно подумки згадала ті недільні дзвінки про всі аналізи, платіжки, візити до лікаря ніби він мій чоловік, а не син.
Мовчала. Ще не була готова.
Просто повертайся на Різдво, сказала.
Приїду, мамо.
Відклала слухавку і сиділа на кухні довго. Сирник, що везла до Львова, самотньо стирчав на столі. Зїла шматочок. Смачний. Завжди був смачний.
Остап зявився у грудні. За різдвяною вечерею сидів напроти мене не замість Миколи, а як дорослий чоловік, що наробив дурниць, але мав свої причини. Про Норвегію не говорили обійдемося, може, колись. А може, й ні.
Ярослава іноді питає, чи простила я його. Не знаю, що відповісти. Лише, коли зараз у неділю телефонує (дзвонить, і то стабільно!), я стараюся говорити лаконічно. І частіше питаю, як у нього справи, ніж заливаю його своїми. Небагато, але з чогось треба починати.
Іноді найбільше материнське кохання це дозволити дорослому дитині піти. Навіть якщо ніде не вчать, як це взагалі робиться.
