У старості літ мій син перестав зі мною розмовляти. Він знову повернувся до тієї жінки, яка вже колись розбила йому серце.
Кожна матір мріє для своєї дитини лише про найкраще. Щоб поряд була кохана людина, щоб робота була у радість, а життя без болю та розчарувань. Але, як це часто буває, діти нас не чують, роблять ті самі помилки, наступають на ті самі граблі. Так сталося і з моїм старшим сином. Після розлучення йому здавалося, що він усе зрозумів. А потім — знову крок у ту саму прірву.
Коли він ще зовсім молодим повернувся з навчання, познайомився з дівчиною на ім’я Мар’яна. Наш невеличкий городок на Волині швидко доніс до мене чутки: у неї погана слава, купа хлопців, вічні сварки з батьками. Але я вирішила — дам шанс. Адже я ж мати. Познайомитись з Мар’яною — значило зрозуміти, хто заволодів серцем мого хлопця.
Я вимила до блиску хату, зварила борщ, накрила стіл. А вона прийшла… жуючи жуйку, з нахабним поглядом і викликаючою поведінкою. Ні «доброго дня», ні поваги в словах. Залишила враження людини, якій глибоко байдуже на всіх навколо.
Багато тоді питали мене: «Ганно, ти що, не бачиш, у яку історію він лізе?» Бачила. Звісно, бачила. Але Тарас тоді був засліплений. Через місяць вони вже подали заяву до ЗАГСу. Батьки Мар’яни все оплатили. Я мовчала. Сподівалася, що кохання зробить її кращою.
Та дива не сталося. Мар’яна не готувала, не прибирала, замовляла їжу додому, а коли син втомлювався — влаштовувала істерики. Він прибігав до мене, плакав, пив чай і знову повертався до неї. Допоки вони не розійшлися. Тихо. Без скандалів. Через півроку.
Я бачила, як він страждав. Замикався. Мовчав. Уникав розмов. І я — знову ж як мати — намагалася йому допомогти. Познайомила його з донькою своєї давньої знайомої. Розумна, добра, спокійна. Не красуня, але з душею і серцем. Вони почали зустрічатися, гуляли, сміялися, будували плани. Я вже уявляла, як нянчитиму онуків. Але…
Мар’яна повернулася.
Спочатку дзвонила. Потім приїжджала. Потім Тарас знову почав зникати. Одного разу він прийшов до тієї дівчини — до тієї, що допомогла йому встати на ноги — і сказав, що вони «різні люди». А ще через тиждень повідомив мені, що знову одружується. На Мар’яні.
Я не повірила своїм вухам. Запитала: «Навіщо? Адже вже було! Ти ж знаєш, чим це закінчується». Він лише мовчав. А коли набрався сміливості, подзвонив і сказав: «Мамо, ти не приїдеш на весілля. Я знаю, як ти до неї ставишся. Не хочу псувати свято ні тобі, ні собі».
Він відмовив мені. Мені — матері, що ночами не спала, що тримала його за руку, коли у нього не було сили піднятися з ліжка. Заради кого? Заради тієї, що вже колись його зламала. Заради тієї, кого навіть власні батьки не можуть виправдати.
Я б і не поїхала. Я знаю. Але почути це — було ніби отримати ляпаса.
Тепер я часто думаю: у мене було двоє синів. А зараз — один. Хоч обидва живі. Просто один із них — сам викреслив мене зі свого життя. І за що? За те, що я була чесною? За те, що хотіла вберегти його від болю?
Кажуть, не можна відмовлятися від дітей. Щоб не сталось. Але що робити, коли дитина сама тебе викреслює, ігнорує, відштовхує? Коли твої слова, твоя турбота — це тягар, який він скидає, як непотрібний вантаж?
Я не проклинаю. Я не злюсь. Я просто втомилася. Втомилася чекати, коли він прозріє. Втомилася сподіватися, що одного разу він скаже: «Мамо, ти була права». Я більше не чекаю. Мій молодший син поруч. Він допомагає, дзвонить, приїжджає. У нього є сім’я, у нього є совість.
А в Тараса — лише Мар’яна.
