Тихо під зоряним небом, в селі, що розкинулося на схилах над Київськими горами, син під ім’ям Тарас увійшов у хату, де сидів його батько Остап, і сказав, ніби співаючи гімн забутого часу:
— Подаю на розлучення. Досить вже! Моя дружина, Ганна, така лінива, що я сам змушений усе підбирати. Скільки ще можна так живити самотність?
Остап, мов старий дуб, що хитає гілки під вітром, відповів:
— Прости мене, сину.
Тарас, запитуючи, ніби шукаючи причину в темряві сну, спитав:
— За що?
— За те, що я не завжди був добрим до твоєї матері, — прошепотів старий, його голос розчинявся в ароматі трави. — Це моя провина, що в тобі з’явився темний куток, де розмірковуєш про розлучення…
Тарас, здавалося, відчув, як земля під ним змінюється:
— Що, не розлучатися?
— Ні, не розлучайся… Ніколи не думай про це, — наголосив Остап, і його очі блищали, наче блискітки над Дніпром. — Не треба терпіти до останнього дня. Ти не терпиш її, а лише своє погане ставлення до неї. Якщо змінитися, все навколо зміниться.
— Як змінитися? — спитав Тарас, і його слово розліталося, мов листя під осіннім вітром.
— Дивись на Ганну, як вчить Бог. Вона — його дар для тебе, твоя радість, помічниця, мати твоїх дітей. Крихка посудина, яку Бог вручив твоїм рукам, щоб ти тримав її ніжно, обережно, зберігав. Усе інше — дрібниці. Якщо сьогодні вона чогось не вміє — навчиться. Ти сам не все знаєш, що маєш робити…
— Якщо щось не встигає? — запитав син, і його голос лунав, ніби дзвінок у храмі.
— Тоді прикрий її слабкість своєю силою і любов’ю. Якщо вона чогось не знає, розкажи ввечері за чашкою чаю, обіймаючи її за плечі. Ваш шлях — тільки ваш. Ваша любов — лише ваша. Той, хто хоче вкласти в твоє серце ненависті, — ворог вашого дому. Навіть якщо це мати, брат чи найкращий друг — не суди їх. Вибач. І дай зрозуміти, що за свою дружину, за свою любов ти готовий померти без роздумів, але нікому не дозволиш навіть поганим словом доторкнутися до твоєї родини.
— Вас із мамою теж хотіли розлучити? — спитав Тарас, і в його словах звучала відлуння старих казок.
— Ми й без «помічників» іноді сварилися, — відповів Остап, згадуючи бурі, що кидалися на крила млинців над річкою. — Дурними були, гордими… У вас інше життя. Вас від Бога ніхто не відштовхне. Просіть у Нього мудрості. Поступайтеся одне одному… Жалійте і підбадьорюйте один одного… Любов, якщо ти її не знаєш, вона росте. У глибокій старості, коли ввечері обіймеш свою дружину за плечі, слова вже не потрібні.
Тихим шепотом надворі шепотіли клени, і син замовк. Вперше за довгий час він подивився на Ганну не як на проблему, а як на людину, що втомилася, має слабкості, чекає тепла і підтримки. Йому стало соромно, що він бачив лише недоліки, а не її очі, які колись світилися радістю поруч із ним.
Тієї ночі, коли місячне світло розтягувало тіні над полем, Тарас повернувся додому, не сказавши докору. Просто піднявся, обійняв Ганну і тихо прошепотів:
— Пробач мені. Я не бачив у тобі найцінніший дар мого життя.
Ганна розгубилась, та в її очах спалахнув вогник — той самий, що колись з’єднав їхні серця. Не потрібно було багатьох слів. Лише тиша, дотик і відчуття, що вони все ще разом.
Бо справжня любов не зникає — вона іноді засинає під шаром образ і щоденних турбот. Але якщо полити її увагою, терпінням і ніжністю, вона прокидається і стає ще сильнішою, ніж була спочатку.
