Мене звати Олена Іванівна. Мого сина Данила недавно минуло двадцять сім. Півроку тому він одружився з дівчиною на ім’я Соломія. Вона розумна, гарна, добре вихована. Зараз закінчує шостий курс медуніверситету, буде лікарем. І начебто все гаразд, та серце моє неспокійне: бачу, що вона не доглядає мого сина, як слід.
Данило з дитинства страждає на хронічний гастрит. Спадкове — від батька. Це не просто «шлунок болить», як дехто нині міркує. Ця хвороба під час загострення робить життя справжнім пеклом. Восени та навесні йому особливо важко: печія, біль, блювання, безсоння. Я знаю, що він переживає, бо сама виходила його роками. Поки жив зі мною, я пильно стежила за його режимом: дієта — нічого смаженого, шкідливого, їжа за розкладом, м’які каші, варене м’ясо, супи, киселі. Я не просто годувала його — я берегла.
Перед весіллям я попередив Соломію:
— У Данила слабкий шлунок. Треба бути обережною, особливо в межсезоння. Будь ласка, годуй його правильно.
Вона посміхнулась і обіцяла, що все буде під контролем. Я повірила.
Та вже за місяць зайшла до них у гості — і очі витріщила. На кухні брудний посуд, у холодильнику — лише кетчуп, пиво та засохлий батон. У смітнику — коробки від піци та крильця зі швидкого харчування. А на плиті — пусто. Запитала:
— А де Данило?
— На роботі, скоро буде, — спокійно відповіла Соломія.
— Він хоча б сьогодні їв?
— Та начебто щось… зранку…
У мені все стигло. Я знала, чим це закінчиться. І не помилилася. За три місяці — лікарня. Гострий напад. Капельниці, дієта, біль. Я просиділа біля нього майже весь час, поки він лежав. А Соломія заходила — на годину, максимум дві, потім казала, що їй «треба готуватися до заліку». Мене це налякало.
Після виписки я принесла їм курча. Справжнє, свіже, куплене на ринку. Попросила зварити легкий бульйон. Вона кивнула. Минув тиждень. Заглянула у морозилку — курча лежало там, де й лежало, навіть не розморожене. Не кажу вже про бульйон.
Запропонувала допомогу:
— Соломіє, давай я приготую. Розумію, ти зайнята, навчання, іспити…
— Не треба! — різко відповіла вона. — Я сама впораюся.
Та я бачу — не впорається. І мені болісно дивитися, як мій син, якого я стільки років берегла, знову підпадає під владу хвороби. А він мовчить. Не хоче образити дружину. Не хоче сварки. Але він худне, став дратівливим, знову не спить.
А я не можу мовчати. Не можу байдуже спостерігати, як його здоров’я котиться до прірви. Не хочу сварок із Соломією. Не хочу руйнувати їхній шлюб. Та й не дозволю дивитися, як моєму синові щоЩе одного дня такого бездіяльного спостерігання я більше не винесу.
