Оксана прокинулася від гуркоту. Знову. Щось падало, билось, розліталося на шматки. Годинник показував шосту ранку. Неділя, єдиний день, коли можна було поспати хоча б до восьмої.
— Мати! — репетував Андрій із кухні. — Де моя чашка? Знову все переклала!
П’ятдесят два роки. Вона встала з ліжка, накинула халат. У дзеркалі — втомлене обличчя жінки, що забула, коли востаннє добре спала. Сиве волосся з відрослим корінням, мішки під очима. Коли вона встигла так постаріти?
— Іду вже, — пробурмотала вона й поплелася до кухні.
Андрій стояв серед розгромленого ладу. На підлозі валялися уламки тарілки, мабуть, тієї самої, яку він шпурнув у пошуках своєї «улюбленої» чашки. Двадцять п’ять років, зріст під метр дев’яносто, широкі плечі, а поводиться як розпещена дитина.
— Ось твоя чашка, — Оксана дістала із сушарки синю чашку з написом «Найкращий син».
Купила її давно, ще сім років тому. Тоді ще сподівалася, що він опам’ятається, знайде роботу, почне жити по-людськи. Тепер цей напис здавався жорстоким дотепом.
— Чому ти її туди поставила? Я ж казав — моя чашка має стояти на столі!
— Андрійку, я вчора ввечері помила посуд…
— Не «Андрійку»! Андрій! Скільки можна повторювати?
Він вихопив чашку з її рук, плеснув у неї холодний чай із заварниці. Оксана дивилася на уламки й думала — знову прибирати. Знову купувати нову тарілку. Знову терпіти.
— Мам, що трапилося? — у дверях з’явилася Софійка. Тоненька, тендітна, у старенькій піжамі. Дев’ятнадцять років, а виглядає на шістнадцять. Навчається в університеті, мріє працювати з дітьми. Якщо встигне закінчити. Якщо витримає цю атмосферу вдома.
— Нічого, доню. Тарілка розбилася.
— Сама, так? — усміхнувся Андрій. — Сама підлетіла й упала?
Софійка мовчки взяла мітлу й почала збирати уламки. Сповнена спокою, ніби це звичайна справа — кожного ранку збирати розбиту посуду.
— Не чіпай! — гримнув Андрій. — Я тебе не просив!
— А хто буде? — тихо запитала Софійка.
— Не твоя справа!
Оксана сіла за стіл, сховала обличчя в долонях. Господи, скільки ще можна терпіти? Скільки ще чути ці крики, скандали, цю… війну у власній домівці?
Десять років тому помер Олексій. Її чоловік, батько дітей. Серце не витримало. А може, просто не захотів більше жити в цьому божевільному світі. Тоді Андрій ще вчився в коледжі. Правда, через півроку кинув. Сказав — не подобається. Влаштувався в магазин — пропрацював два тижні. Звільнився, бо начальник «тупорилий». Потім була будівництво — теж не сподобалось. Колеги «дегенерати». Автомийка — господар «кровосос». І так рік за роком. Спершу Оксана сподівалася, що він віднайде себе. Потім просила хоча бі спробувати. Потім благала. Потім просто змирилася.
А він став ще лютішим. На весь світ, на життя, на них із Софійкою. Але найбільше — на матір. Це ж вона винен у тому, що він невдаха. Це вона його неправильно виховала. Це вона мусить його утримувати, годувати, одягати.
— Мати, що на сніданок? — Андрій грюкнувся на стілець.
— Яєчня, каша…
— Знову каша! Мені осточортіла ця баланда! Купи нормальні пластівці!
— Андрію, ми ж учора купували. Ти їх за два дні з’їв.
— Значить, купи ще!
— На що? Зарплату тільки через тиждень отримаю.
— Це твої проблеми!
Оксана підвелася, відчинила холодильник. Півпачки сиру, три яйця, шматок хліба. До зарплати ще сім днів. Софійка підробляє — роздає флаєри по вихідним. Двісті гривень за день. Їй якраз вистачає на проїзд та обіди в університеті.
— Можу зробити яєчню, — сказала вона.
— З ковбасою!
— Ковбаси немає.
— Тоді не треба! Набрид мені твій жебрацький стіл!
Він підвівся, штовхнув стілець. Той із грюком упав.
— Андрію, годі, — тихо промовила Софійка.
— А ти не вказуй! — він повернувся до сестри. — Думаєш, ти краща за мене? Зі своїм дурним університетом?
— Я нічого не думаю…
— Ще як думаєш! Дивишся на мене, як на…
— Андрію, заспокойся, — Оксана встала між дітьми.
— І ти заткнися! Набридли ви мені! Живу як у тюрмі! У цій клятій коморі!
— Ніхто тебе тут силою не тримає, — вирвалося у Оксани.
Андрій завмер. Повільно повернувся до матері.
— Що ти сказала?
— Нічого. Я нічого не сказала.
— Ти сказала, що ніхто мене не тримає? Натякаєш, щоб я з’їхав?
— Андрію…
— Відповідай! Ти хочеш, щоб я з’їхав?
Оксана мовчала. Але ж хотіла. Боже, як хотіла! Прокинутися вранці в тиші. Не здригатися від кожного звуку. Не хНарешті в їхньому домі запанував спокій, і вони зрозуміли, що іноді найважче рішення виявляється єдино правильним.
