26 червня 2022
Сьогодні, чи не вперше за останні роки, я серйозно задумався про себе, про батьків, про наше село, яке так довго намагався забути. Ще вчора здавалося, що всі мої проблеми це лише гроші, справи та успіх, які вимірюються нулями на рахунках. Але сьогодні я стою перед двома простими сосновими трунами на кладовищі під сонцем, що палить над нашою степовою Таврією. Пил засипає мої дорогі туфлі, а я, Денис Мухін, стою з руками, склавши на грудях, і з кривою посмішкою дивлюсь на ці труни, ніби то я дивлюсь на лайно, яке хтось лишив під дверима мого офісу.
Біля мене близько тридцяти людей у чорному. Жінки в хустках, чоловіки тримають шапки в руках, діти, які не розуміють, чому всі дорослі плачуть. Лише я у класичному сірому костюмі, з годинником на запясті, що блищить під сонцем, і з тією самою посмішкою, яка дратує навіть мене самого. От це максимум, що ви змогли для моїх батьків? сказав я, показуючи на ліву труну, схоже на ящик з-під яблук. Ніхто не відповів. Жінки переглядались.
Дядько Федір, тесля, який власноруч сколотив ці труни тієї ночі, стиснув кулаки, але нічого не промовив. Я обійшов труни, зневажливо розглядаючи, наче якийсь товар на базарі. Квіти де зірвали? питаю, десь з дороги. Це не похорон, а якась ганьба…. Я зупинився між двома трунами, подивився на людей з села: Ви мене навіть мертвими соромите, як і за життя. Тиша стала важкою, не мовчанкою поваги, а крижаним гнівом.
Ганна, що сиділа навколішки біля труни, підняла заплакані очі: Май хоч трохи поваги, Денисе. Це ж твої батьки. Але я ніби і не чув її, ковтаю час, як таблетку. Дістаю телефон, дивлюсь на годинник ознака, що я не маю часу на ці сцени.
І тут підїжджає темний «Шкода» з міста, виходить молода жінка з темним портфелем і конвертом у руках. Вона стрімко, не дивлячись ні на кого, підходить до о. Михайла, щось шепоче йому на вухо батюшка киває з серйозним виразом обличчя. Вперше за цю всю годину я замовкаю: щось у конверті тривожить мене ще до того, як я знаю зміст, і хоч я знов утримую цю свою зверхність, десь всередині пробігає мороз.
Документацію читають при всіх, а весь мій цинізм згортається всередині. Але до цього мушу розповісти, як все почалося.
***
Я виріс у невеликій хатині з саману на крайній вулиці села, якої, здавалося, на жодній карті не існує. Тато, Микола Мухін чоловік, що власноруч зводив ці стіни, руками місив глину з соломою, носив шифер з селища, що за три кілометри. Мама Галина, була найчемнішою на світі: вміла в усьому бачити гармонію і любити до безтями.
Для них та маленька хатина була всім. Для мене з малих літ це була тюрма. Я не розумів тоді, чому я не можу носити рюкзак, як решта дітей, чому мої кеди це перешиті татом чоботи, а ланч це дві холодних перепічки з квасолею у шматку старої полотняної серветки.
Памятаю день, коли на свято до дня матері вчителька сказала принести щось для своїх матерів: листівку, подарунок, що завгодно. Інші діти принесли куплені листівки з блискітками, шоколад, навіть іграшки. Я серветку, вишиту Галкою тиждень ночами. Мені здалось це ганьба. Хтось у класі крикнув, що це ганчірка для посуду, і сміх вкрив мене до кісток. Я повернувся додому, мовчки подав Галині печену картоплю на вечерю, не зміг відповісти на як було. Пізніше та серветка зникла, я викинув її по дорозі до школи.
Того ж року школа організувала поїздку до Львова, коштувала аж 700 гривень. Для нашої родини це були космічні гроші. Я прийшов до тата, благав: Тату, всі їдуть Він лише сумно подивився, обійняв мене і сказав: Сину, не маємо грошей, але життя вчить тут, поруч, якщо вміти слухати. Я не плакав просто ліг ввечері, сердито ковтаючи образу. Саме того вечора я вперше твердо пообіцяв собі: ВИЙДУ звідси та НІКОЛИ не буду бідним, як вони.
З цією обіцянкою я жив роками. Кожна відмова немає грошей ставала цеглиною в мій внутрішній мур. Мене не залишали думки: Колись я буду сміятися з них Я й уявити не міг, що в сусідньому райцентрі в скромному офісі молода адвокатка веде великі активи паї, облігації, рахунки, які належать моєму батькові.
Ніхто в селі не знав, що Микола Мухін, простий чоботар, тихенько інвестував усе життя і був, як виявилося, заможним чоловіком.
***
Коли мені було 19, я виїхав. Без прощання, з одним старим рюкзаком, трьома комплектами білизни, документом і квитком до Києва купленим за гроші, які заробив, розвантажуючи вагони на станції.
Галина побачила мене в вікно не плакала, не вмовляла. Лише сказала: “Хай тебе Бог береже, синку”. Я навіть не обернувся. Тато був у сараї з курми, почув кроки, почув тишу, але не вийшов. Галина згодом підійшла до нього: “Вже пішов”. “Повернеться. Коли зрозуміє повернеться”, відповів він.
Я не повернувся.
У Києві ненависть до минулого стала моїм паливом. Працював вантажником, розклеював оголошення, був різноробочим на будівництві. Жив у кімнаті гуртожитку четверо на двох ліжках. Їв раз на день. Сам собі твердо підкреслював: Я не буду, як тато.
За пять років підняв компанію з підрядів. За десять офіс в Голосієво, кілька позашляховиків у лізинг, квартира з виглядом на Дніпро (вся в кредитах). Костюм і показний годинник, гучні ресторани, компаньйони. Але щоразу, коли дзвонила мама, я відгукувався сухо: “Все ок, працюю.”
Згодом сам вже не дзвонив взагалі.
Галина кожної неділі набирала мій номер зі старого телефону отця Михайла: “Це я, мама. Просто хотіла знати, як ти. Люблю тебе, чекаю.” Я чув і видаляв повідомлення за вечерями з друзями, іноді криво посміхаючись, іноді просто не слухав.
Батько писав листи, акуратним дитячим почерком на зошитових аркушах. Про погоду, справи, що абрикос за хатою квітне. Жодного разу жодних дорікань, жодного повертайся. Я навіть не розкривав ті конверти викидав не читаючи.
Вісім років тиші.
***
Хвороба до мами прийшла зненацька. Почалось із втоми думали, вік. Потім кашель. Потім біль у грудях. Коли доправили до лікарні у районі, від лікаря прозвучало сухо: “Онко. Потрібен час, якого вже обмаль.”
Ганна (та, що доглядала маму на похороні), переселилася майже жити в їхню хату. Варила Галині сніданки, прала, гріла компреси. Її ж власні діти розуміли: цього періоду у їхньої матері теж є ще одна мама хвору Галину.
Увечері Галина сиділа біля вікна, дивилась на дорогу: кожні вечір ті ж слова “А раптом сьогодні приїде Денис?” і щоразу мила неправда: Може, приїде.
Тато ходив по воду, носив дрова. Але щось невловимо зламалося в його очах: не лише мама вмирає, але й син, здається, забув про них.
Отець Михайло тричі телефонував мені за тиждень. Дві спроби не відповідав. Одного разу відповіла секретарка: Пан Мухін зайнятий. Останній раз я сам взяв слухавку. Отець Михайло почав: Денисе, це священик. Мама важко хвора
Я кинув трубку. Я вже не маю до того села стосунку, батюшка. Шукайте когось іншого, якщо гроші треба.
Мати померла взимку. Останнім словом було Синочку у сні, коли Ганна сказала: Він тут, відпочивайте, Галино Уночі Ганна закрила їй очі, загорнула руки і стала плакати тихо, щоб не розбудити нікого цим болем.
Похорон Галини був простий соснова труна від діда Федора, польові квіти збирали діти, служба у церкві. Все село було, крім мене.
Тато стояв весь час біля могили. Коли закопували не рушив з місця. Ганна торкнула плече: “Ходімте додому, Миколо.” “Я залишуся трішки,” відповів. Прийшов додому, сів у мамину улюблену крісло і більше не встав.
Ганна приносила їжу нічого не чіпав. На третій день знайшли його з фото Галини в руках, очі закриті, мир на обличчі якого вона йому побажати могла.
Бюрократи підписали: серце. Але всі знали він помер не від інфаркту просто не бачив сенсу бути в світі, де Галини більше нема.
Під подушкою знайшли конверт для юриста Лесі Горностаєвої (то була та жінка з портфелем). Отець Михайло повідомив їй і мені: Померли обоє. Похорон у пятницю.
Я почув це, мотав краватку, але ознаки болю навіть не відчув і поїхав на похорон лише задля спадщини.
Я приїхав, як господар життя: орендована чорна Toyota, костюм за місячну зарплату півсела, туфлі, що збирали пил за три кроки. Усе було дрібязковим проти моїх амбіцій. Коли висміював їхні труни, почув лише важке, ніби залізобетонне мовчання.
Ганна не витримала: Я була поруч, коли мама помирала, годувала твого батька а ти смієшся тут?…
Моя іронія зникла лише тоді, коли юристка Леся оголосила: батьків спадок не мені, а сиротинцю св. Йосипа у Черкасах. Вартість добра понад 7 мільйонів гривень: земля, квартири, рахунки, інвестиції Тато відмовився від усього для дітей-сиріт.
Для мене не лишилося жодної копійки.
Леся простягає мені конверт лист від батька. Я прошу: Читайте тут.
“Денисе
Якщо ти слухаєш мене вже немає. Тебе любив щиро, хотів дати головне не гроші, а приклад і любов. Я сам виріс у сиротинці, мене знайшли в серпні Миколою назвали на честь монахині. Там зрозумів цінність не в грошах, а в тому, що ти даєш. Я все життя мріяв віддати тим, хто був там, як я безрідним. Прости, якщо не дав тобі достатньо. Я тебе любив”
Я слухав усе це, а в мене підгорали щоки і душа вигорала водночас.
***
Всі поволі розійшлися. Йшла останньою Ганна. Вона сказала: Може, колись зрозумієш, що втрачав. Більше нічого.
Я лишився один. Сів на суху землю біля трун. Телефон дзвонив: кредитний відділ банку, лізингова компанія, адміністратор будинку усі дзвінки були нагадуванням, що мій успіх мильна булька. Вимкнув телефон. Нарешті побачив ці дешеві труни інакше в труді діда Федора, у зірваних квітах.
Почав розуміти: татова куртка з латками не від бідності, а від того, що він не цінував цього. А я цінував лише блиск.
Язик не повертався попросити вибачення.
Підійшов отець Михайло, сів поряд. Мовчки. Простягнув стару фото на ній я, шестирічний, з татом і мамою біля хати, всі посміхаються Я зіщулився, втиснув фото в серце й заплакав, як не плакав усе життя.
Плакав за кожним дзвінком, на який не відповів, за маминим сухим кашлем вночі, за неоплаченою поїздкою до Львова, за серветкою, яку зневажив, за теплом, вірою, людяністю, які так прагнув стерти з душі.
Поки вітер гнав таврійський пил і сухі квіти, я вперше зрозумів, що багатство не в грошах. Найбагатші мої батьки були тоді, коли віддали все і не отримали взамін нічого. Це була їхня сила. А значить, і моя якщо колись наважуся її взятиЯ залишався так довго, аж вечір упав на степ, і перші зорі проклюнулися крізь сизий пил. Уже не був ніким важливим просто Денис, син Миколи й Галини, що зрештою зрозумів: можна бути гострим до світу, але так легко стати пустим для самого себе.
Піднявся. Провів пальцями по фотографії мов прохав вибачення. Вперше не було соромно за сльози. У той момент я пообіцяв: востаннє тікати тепер не від минулого, а назустріч йому.
Пішки рушив селом до напівзабутої хати. Відчинив двері, вдихнув рідний запах пилу й кропиви. На столі залишилась ще тепла чашка чаю немов вони щойно вийшли, зовсім недалеко.
Я сів і довго мовчки сидів при вікні, де мама мріяла зустріти мене бодай раз. Тепер я нарешті прийшов. Не для спадку, не для почестей, а просто так поміж квітів і клаптиків світла, що мій дім досі памятав.
А ґанком прокотився вітер, притиснув двері: у тиші того степового вечора, поміж споминів і розкаяння, я побачив саме тут, у цій доброті та простоті, було все те, що я весь світ шукав і ніде не знаходив.
Я відкрив конверт до кінця у самому низу був листівка з дитинства. Мамина серветка, та сама, дбайливо схована татом. На ній простий вишиваний напис: Люблю. Завжди.
І я всміхнувся крізь сльози: можливо, вперше по-справжньому.
