Того вечора моє сердце мало не вирвалося з грудей, якби не стиснуті зуби. Все почалося зі звичайного дзвінка від сина: «Мамо, ми з Олесею зараз до вас заїдемо. Знайомитися». Його голос був радісним, впевненим — ніби нарешті зважився на щось важливе. Ми з чоловіком переглянулися, зраділи: от і добре, наш Іванко одружується! Хай уже настане йому спокій, а то все навколо бігає.
Іванко з дитинства був незалежним, але з характером. Після школи пішов у армію, а потім — раптом: «Поїду на Закарпаття. Працювати. Заробляти». Ми з батьком аж остовпіли, але не перечили. Поїхав — і справді, повертався з гостинцями: сир, мед, гриби. Говорив, що там гарно — природа сувора, але чарівна, люди щирі.
І ось тепер — весілля. Ми накрили стіл, приготували хліб-сіль, вдягли найкраще. Дзвінок у двері. Я відчиняю… і ледь не втрачаю мову.
На порозі стояла жінка. Спочатку я побачила лише величезну кожух з овечої шерсті, а за ним — трьох дітей і самого Івана. Кожух зайшов, знявся — і звідти вийшла худа, невисока дівчина з густим чорним волоссям та гострим, як у сокола, поглядом. Іван представив:
— Це Мар’яна. Моя наречена.
Всередині в мене щось обвалилося. Дівчина мовчки кивнула, діти, не чекаючи запрошення, сіли просто на підлогу. Один почав знімати чоботи, другий лізти на підвіконня. А найменшого Мар’яна швидко прив’язала до ніжки шафи, щоб не втік. Усе це відбувалося в тиші та запахах — ніби цілий Карпатський край увірвався до нашої хати у Львові.
Ми пройшли до кімнати. Я постелила білу скатертину, накрила стіл. А Мар’яна… руками (!) почала класти їжу дітям. Собі — виделкою, але їла так, ніби ковбасу на шашлик нанизувала. Говорила коротко, уривчасто.
— А діти ваші? — спитав мій чоловік, дивлячись на трьох на підлозі.
— Мої, — беземоційно відповіла вона.
Я переглянулася з батьком. То що, тепер це наша родина?
— Іванку, сину, як ви познайомилися? — спитала я, голос неслухняно тремтів.
— У горах, мамо. Вона співає так, що аж серце зупиняється. Ти б почула! — в очах сина горів вогонь, але він раптом став для мене чужим.
— А жити де збираєтеся? — втрутився чоловік.
— У сінеках можна, — байдуже пожав плечима Іван.
Тут у мене щось тріснуло. Вийшла на кухню, за мною — чоловік. Дивимося один на одного — очі як блюдця.
— Що робитимемо?
— Не знаю, — розвів він руками.
Повернулися. Чоловік підійшов до сина і, не дивлячись у вічі, простягнув гроші:
— Ось на готель. Вибач, але в нас не залишитеся.
Іван зітхнув:
— Ви ж завжди казали — аби одружився, будь-яку приймете. Ось і привів.
Вони пішли. З дітьми. З кожухом. З запахом.
Минуло хвилин сорок. Знову дзвінок. Відчиняю — і знову вони. Але тепер — зовсім інші. Мар’яна без кожуха, у звичайній куртці, волосся в хвостику, очі сміються.
— Добрий вечір, — ввічливо сказала вона. — Пробачте нас.
— Я не розумію… — прошепотіла я, відступаючи.
Іван усміхнувся й крокнув уперед:
— Мамо, ну ви ж постійно твердили: «Аби одружився!». А я… поки не хочу. А це — Мар’яна, моя подруга. Ми вирішили пожартувати. Вона з Івано-Франківська, приїхала з племінниками. Некуди було йти, то я й подумав: а що, якщо зіграти сценку?
Я сіла просто на табурет у передпокої. Ноги підкосились.
— Сину, роби що хочеш, але так більше не лякай! У мене мало серце не втече, — видихнула я.
Повернулися до столу. Мар’яна, тепер уже зовсім інша, допомагала на кухні. Діти сиділи за столом і сміялися. А ми з чоловіком зрозуміли: так, старіємо. Але жарт сина вдався — наче з життя взято…
