Кілька днів тому мій син привів до нашого дому свою дівчину. Вона трохи молодша за мене думаю, років на чотири чи пять. Мій син закохався у жінку приблизно мого віку й хоче одружитися з нею. Ще більше мене приголомшило те, що у неї є маленька донечка.
Я прийняв їх привітно. Головне те, що син щасливий, а значить і я щасливий, але треба було з кимось поділитися своїми думками. Як тільки вони пішли, я одразу зателефонував своїй подрузі, яку жартома називаю «валеріанкою». Вона завжди поруч, підтримує, а її поради найкращі та завжди допомагають. Я розповів їй про все і попросив допомогти порадою, як краще діяти у цій ситуації.
Ми довго спілкувалися, і розмова тривала б ще далі, якби син несподівано не повернувся додому. Він сказав, що хотів серйозно поговорити. Я хвилювався, думаючи, що почую ще щось несподіване. «Тату, я хочу, щоб вона і її дитина жили з нами», звернувся до мене син.
Я не знав, що сказати, тому відповів: так, нехай залишаються. Він зрадів і одразу ж передав їй добру новину.
У голові крутилася одна думка: невже ця жінка справді любить мого сина? Можливо, вона дізналася, що ми маємо великий будинок у центрі Києва і що наша родина небідна і вирішила скористатися цим?
З такими думками я заснув. Мені наснився покійний чоловік, який сказав: «Все добре». А вранці, коли прокинувся, зрозумів: мій син не наївний, він сам знає, що робить, і навіть якщо помилиться зможе все виправити.
Головний висновок: треба довіряти своїм дітям і не забувати, що кожен має право на власний вибір та на власні уроки життя.
