Записано у щоденнику.
Мене звати Оксана Михайлівна, мені 62 роки. Живу в невеликому містечку на Вінниччині. Виростила двох дітей — сина Богдана та доньку Соломію. Але те, що зробив син, назавжди залишить рану в моєму серці.
Десять років тому, коли Богдан одружився з Маріанною, я отримала у спадок від тітки двокімнатну квартиру у Жмеринці. Молодята чекали дитину, і я, бажаючи допомогти, дозволила їм там оселитися. «Поживіть поки що, попрацюйте, — казала я. — Але це не назавжди». Квартира була старою, потребувала ремонту. Вони разом із батьками Маріанни вклалися: зробили нові вікна, поміняли проводку, поставили сантехніку. Я раділа, що їм добре, але завжди нагадувала — це не їхнє житло.
Роки йшли. Богдан і Маріанна народили двох дітей, влаштували їх у садочок та школу поруч. Власного житла вони не купували, жили спокійно, ніби забувши про мої слова. Але коли Соломія, моя молодша, закінчила університет і захотіла жити окремо, я вирішила — час передати їй квартиру.
Коли я сказала Богданові, що треба звільнити житло, він зблід. «Як це — виганяєте нас?» — скрикнув. Маріанна мовчала, але очі у неї горіли. «Я завжди казала, що це тимчасово, — відповіла я. — За десять років можна було зібрати на свою оселю». Дала їм місяць.
Той місяць був пеклом. Сварилися щодня, Богдан кричав, що я руйную його життя, Маріанна кидала злі погляди. Але я трималася.
Коли вони нарешті виїхали, я з Соломією прийшла прибрати перед її переїздом. І побачила справжнє спустошення. Зірвані шпалери, вирваний ламінат, зняті двері, навіть ванну й унітаз вивезли! Я ціпеніла, дзвонила синові: «Як ти міг так зробити? Це ж підлість!» Він відповів: «Ми вкладалися в ремонт, чому Соломія має отримати все готове? Нехай робить сама!»
Соломія плакала. Їй лише 24, у неї нема грошей на ремонт, а моя пенсія ледве вистачає на себе. Квартира тепер непридатна для життя, а син із невісткою, схоже, тішаться. Я дала їм дах над головою, а вони віддячили руйнацією.
Де ж я помилилася, виховуючи його?
Кінець запису.
