Ой, слухай, як же все склалося в нашій родині… Завжди було тихо, міцно, по-людськи. Мій Олесь — єдина дитина. Його рідний батько пішов, коли синові не було й трьох. А мій другий чоловік, Василь, став йому справжнім татом — виховував, піклувався, був поруч у всьому. Ми з Васлею більше дітей не мали, тож уся наша любов і надії були лише для Олесика. Виріс він добрим, розумним, чемним. За такого синка жодна мати сорому не матиме. Але все розсипалося, коли в його житті з’явилася вона.
Мар’яна. Я запам’ятала її ще з того дня в магазині, задовго до того, як він уперше привів її додому. Вона стояла біля каси, сперечалася з продавчинею через якусь дрібницю. Я тоді подумала: от з такими дівчатами й починаються клопоти. Гордовита, різка, холодна. Навіть уявити не могла, що колись вона переступить поріг мого дому.
Коли Олесь представив її як свою дівчину, у мене аж пішов мороз по шкірі. Одразу зрозуміла — вона буде відводити його від нас. І не помилилася. Після тієї першої зустрічі син ставав усе рідшим гостем у рідній хаті. Відмахувався роботою, справами, втомою. На сімейні свята приходив сам. Коли я намагалася поговорити, уникав очей, мовчав або змінював тему. Я відчувала, як втрачаю його. І нічого не могла вдіяти.
А потім сталося те, що остаточно підкошило мене.
Це було влітку, ми святкували день народження моєї молодшої небоги. Вечір, спека, сад, розмови. Сестра, сміючись, запитала: «Ну що, коли вже онуки? Олесь уже жонатий, пора б!» Я завмерла. Не почулася — вона сказала «жонатий». Виявилося, півроку тому Олесь із Мар’яною розписалися. За кордоном. Без перстеня, без гостини, без святкування. І без нас. Просто тихо, нишком, ніби нас, батьків, у його житті більше немає.
У грудях закололо. Я навіть не знала, що відповісти. Просто встала й пішла в хату. Пізніше він подзвонив. Казав, що не хотів нас засмучувати. Мовляв, я ж і так не любила Мар’янку, навіщо псувати йому свято. Говорив спокійно, немов мова не про весілля, а про купівлю нової мікрохвильовки. Я слухала його голос і не впізнавала свого сина.
З одного боку, я розумію. Він не хотів сварки. Хотів усе спростити. Не псувати відносин. Але ж родина — це не про зручність. Це про те, щоб ділитися важливим. Бути поруч. А він усе зробив за нашими спинами. А ще нещодавно я тримала його за руку, коли він боявся темряви. Казав мені, що одружиться тільки з тією, кого я прийму серцем. Як же швидко все змінюється…
Тепер навіть не знаю, як жити далі. Я не злюся на Олеся. Це мій син. Я люблю його. І завжди любитиму. Але ту, яку він обрав — я ніколи не пробачу. Не за весілля. А за те, що вона відібрала його в мене. Тихо, по-котячому. І переконала, що родину можна викреслити одним квитком за кордон.
Він думає, що уникнув конфлікту. Але насправді зробив лише гірше. Міг би спробувати зблизити нас, дати шанс. А тепер між мною й нею — стіна. Не образа. Холод. Байдужість. І це страшніше.
Час мине. Може, я змирюся. Заради нього. Заради майбутніх онуків. Але моє серце вже не грітиме так, як колись. Бо одного дня я усвідомила: я більше не частина життя свого сина. І цей біль не заглушить жодне «здрастуй»…
