На телефонному дзвінку син почав скаржитися на життя, і я одразу зрозуміла, чого він хоче, але моє рішення залишається непохитним.
Я – мати трьох дітей: у мене два сини та дочка. Вони вже дорослі, і я чекаю на онуків, хоча розумію, що спершу їм потрібно створити свої родини. Але нині все інакше – популярно жити у «партнерстві», відтягувати одруження, довго будувати сімейні стосунки. Я завжди вважала, що моя головна мета – поставити дітей на ноги, дати їм крила, щоб вони стали самостійними, а потім зможу видихнути і пожити для себе. Але ні! Той спокій так і не настав. До сих пір хвилююся за них. Чому все це лягає на мене? Бо я вийшла заміж за чоловіка, який не здатний піклуватися ні про себе, ні про дітей, залишивши все на мої плечі.
Розповім по порядку. Мій старший син, Олексій, дивиться на сімейне життя скептично і поки що не думає одружуватися. Молодша, Марина, довго перебирала залицяльників, але робила це розумно, не гублячи голови. Зараз вона знайшла свою половинку, і вони живуть разом два роки в невеликому місті під Львовом, залишилось лише зареєструвати стосунки. За Марину я майже спокійна — вона знає, чого хоче.
А от середній син, Дмитро, додає мені сивих волосків і безсонних ночей! Ще під час навчання на університетській лаві він переїхав до дівчини. “Мамо, я одружуюся!” — радісно оголосив він. Але його “любов усього життя”, Наталя, виявилася хитрою лисицею: повиляла хвостом, витягла з нього гроші — і з мене також, — а потім залишила заради іншого. Це вдарило по мені, як грім серед ясного неба. Вони орендували квартиру для спільного життя, але грошей вічно не вистачало. “Мамо, немає чим платити за житло!” — телефонувала він щомісяця, голос тремтів від відчаю. Я питала: “Чому ви обоє не платите?” А він: “У Наталі немає грошей, вона зберігає на подарунок мамі”. І я допомагала — переводила йому суми, щоб він не кинув навчання, не зламався під цим тягарем.
Коли Наталя пішла, я вирішила: нехай це буде для нього уроком. Під моїм суворим наглядом Діма закінчив університет, отримав диплом і, як мені здавалося, трохи порозумнішав. Але ні! Дурні вчаться на чужих помилках, а розумні — на своїх, і то лише на третій раз. З’явилася Оксана. “Мамо, вона така, така! Вона найкраща на світі!” — повторював він, сяючи очима. На перший погляд, дівчина здавалася розумною, господарською. Я навіть зраділа — може, хоч ця його не підведе? Вони переїхали в інше місто, орендували квартиру, щоб жити окремо. І все повторилося: грошей знову не вистачало.
Діма тоді вже отримував пристойну зарплату — деякі сім’ї з дітьми живуть на такі гроші цілий місяць! Але для двох дорослих цього було “замало”. Оксана могла не працювати пів року, а то і рік: то їй важко знайти місце, то здоров’я підводить, то колектив “не її”. Так вони живуть у цьому “партнерстві” п’ять років. І всі ці роки я регулярно висилала сину гроші. Невеликі суми, але висилала! Розумію, що давно слід було його відмовити, але кожен раз, коли він телефонував із жалісним: “Мамо, у мене навіть на хліб немає!”, моє серце розривалося. Це ж мій син, моя кров! Як я могла сказати “ні”?
Я намагалася відкрити йому очі, кричала в трубку: “Діма, це ненормально! Як можна так розбазарювати бюджет? Куди йдуть гроші? При нинішніх цінах вам повинно вистачати сповна!” А він у відповідь: “Знаю, тобі Оксана ніколи не подобалася!” Мій син не чує мене, наче я говорю до стіни. Що робити? Я гублюся, а тривога гризе мене зсередини.
Вчора він знову подзвонив. Голос втомлений, майже зламаний: пішов з роботи, нову ще не знайшов, не знає, як жити далі. Його дівчина — чи вже дружина? — зараз працює, заробляє. Але ось парадокс: гроші Діми — це “спільні” гроші, а гроші Оксани — тільки її, і вона витрачає їх виключно на себе. Серйозно, що це за життя таке? Я слухала його нарікання й уже знала, до чого він клонить. Він знову попросить “хоч трохи” грошей, щоб пережити цей місяць.
Але я сказала собі: досить! Твердо, як вирок. Нехай розбираються самі. Нехай Оксана його підтримує, або нехай він нарешті прозріє і зрозуміє, з ким зв’язав своє життя. Чаша мого терпіння переповнена. Я більше не можу бути їхнім вічним рятувальним кругом. Серце ниє, сльози навертаються, але я зціпила зуби і вирішила: не дам ні копійки. Тепер я прошу поради: як мені витримати це? Як не зірватися, коли він знову подзвонить з наріканнями? Як утримати своє слово, коли материнська любов кричить: “Допоможи йому”? Я хочу, щоб мій син став чоловіком, а не хлопчиком, який чіпляється за мою спідницю. Допоможіть мені знайти сили!
