У затишному містечку на березі Дніпра, де життя пливе повільно, а сусіди знають одне одного з дитинства, наша родина зіткнулася з випробуванням, яке назавжди змінило нашу долю. Коли ми з чоловіком, Олегом, брали іпотеку на нашу квартирку, все здавалося надійним. Та життя любить підкидати несподіванки: Олег раптом втратив роботу. Я працювала дистанційно бухгалтеркою, але моїх заробітків ледь вистачало на їжу для нас і наших двох малят. Заощадження танули на очах, а платити за іпотеку та дитячий садок ставало все важче. Тоді свекруха, Наталя Петрівна, запропонувала переїхати до неї у велику трикімнатну квартиру, а наше житло здати в оренду. Стиснувши зуби, ми погодились.
Свекруха жила не сама: одну кімнату займала сестра Олега, Мар’яна, зі своїм хлопцем, а третю виділили нам. Наша кімната була крихітною — ми ледь втиснули ліжко, дитячий диванчик та шафку. Перші дні минули спокійно, але варто було Олегу вийти на пошуки роботи, як проти мене почалася справжня травля. Свекруха та її дочка не соромилися висловів: «халупниця», «нахлібниця», «дармоїдка» — ці слова сипалися на мене, наче град. Я стискала кулаки, але біль від їхніх слів роз’їдала душу.
Я — дармоїдка? Хоча саме ті гроші, які я отримала від продажу батьківської квартири, стали першим внеском за наше житло. Словесні знущання були лише початком. Свекруха з Мар’яною могли зіпсувати мою косметику, вилити шампунь чи «випадково» вкинути мій одяг у бруд. Прати мені дозволяли лише вручну, аби «не мотати лічильник». Сушити білизну доводилося на батареї в нашій кімнаті, бо балкон був у «апартаментах» свекрухи. З їжею було ще гірше: гроші на продукти ми віддавали Наталі Петрівні, але варто було Олегу вийти на нову роботу, мене докоряли за кожен шматок хліба. Рятував лише садок, де дітей годували. Я намагалася не з’являтися на кухні, поки чоловік не повернеться.
Працювати вдома було справжнім пеклом. Мар’яна з хлопцем вмикали музику на повну гучність, ніби спеціально. Я сиділа в навушниках, намагаючись зосередитися, але їхні реготи та крики пробивалися навіть крізь шумозаглушення. Я благала Олега поговорити з рідними, але він лише просив потерпіти: «На стажуванні платять мало, але скоро все налагодиться». Він не бачив, як його мати та сестра перетворюють моє життя на пекло, адже при ньому вони були чемні, ніжно пестючи дітей.
Та одного дня правда випливла на поверхню. Олег захворів і залишився вдома, нікому не повідомивши. Я відвела дітей до садка й повернулася, щоб зіткнутися з новим приниженням. На порозі мене перехопив хлопець Мар’яни, здоровенний дядько на ім’я Тарас. «Гей, швидко сбігай за пивом!» — гаркнув він. Я відмовилася, і він, не церемонячись, почав кричати, що я ніхто і місце моє — на звалищі. Коли я спробувала пройти до кімнати, він схопив мене за руку й погрожував: «Не зробиш, як сказав, будеш до вечора на сходах сидіти, як шпана!» У цю мить із кухні вийшла свекруха. З отруйною посмішкою вона додала: «І сміття винеси, роз у домі від тебе толку нуль!»
І раптом двері нашої кімнати розчинилися. Обличчя Олега палало від гніву. Свекруха миттю сховалася на кухні, а Тарас поблід, намагаючись прилипнути до стіни. Олег схопив його за комір і викинув у сходову клітку, наче мішок з картоплею. «Ще одне слово проти моєї родини — і більше ніколи мене не побачите. Ніколи!» — кинув він, грюкнувши дверима. Свекруха, удатно зойкаючи, вхопилася за серце, але Олег лише блиснув на неї очима.
Того ж дня він зв’язався з нашими орендарями й вимагав звільнити квартиру до кінця місяця. Як тільки жильці виїхали, ми з полегшенням повернулися додому. Але Олег вирішив, що цього замало. Щоб остаточно відгородитися від родичів, він продав свою частку у трикімнатній квартирі сім’ї з іншого регіону. Життя у такій «комуналці» стало для свекрухи та Мар’яни нестерпним. У підсумку вони обміняли свою частину на крихітну однушку на самій околиці міста.
Проклинаючи нас, свекруха викреслила Олега зі свого життя. Вона більше не дзвонить, не пише, ніби в ній ніколи не було сина. Але, на мій подив, Олег лише зітхнув з полегшенням. «Вони отруювали наше життя, — сказав він. — Тепер ми нарешті вільні». І я бачу, що він правий: наш дім знову став нашою фортецею, а тінь минулого більше не нависає над нами.
