Я прийшла до сина з домашньою їжею о сьомій ранку, а він захлопнув двері перед моїм обличчям. Я певна — це все його дружина.
Наше життя з чоловіком завжди визначала одна людина — наш син. Ми завели дитину пізно й із першого дня дали обітницю: він не відчуватиме того, що відчувала я в дитинстві. Я росла без батька, а мати була холодною, далекою, ніби чужа. Я не знала материнської ласки й присягнулася, що моя дитина не відчуватиме тієї болі, яку пережила я.
Олег став для нас сенсом життя. Ми працювали без відпусток, без вихідних, без власного життя. Все заради нього. Коли він навчався в школі, ми взяли іпотеку, щоб купити йому квартиру у сусідньому будинку. Було важко — десять років виплат. Але ми впоралися. І до його весілля у нього вже було своє житло.
Ніколи не забуду, як на банкеті урочисто передала йому ключі від тієї квартири. Його наречена, Марія, та її мать ледь не розплакалися. Сватья тоді все твердила, що «для своєї донечки все зробить», але в результаті — ні посагу, ні допомоги, все на нас.
Ми й далі підтримували їх, як могли. Хто, як не батьки, допоможе молодій родині? Я з радістю готувала для них, прибирала, приносила продукти, іноді допомагала купити побутові речі. Марія дзвонила й питала, де лежить той чи інший кухонний прилад — не вона купувала, не вона складала. Я робила все від душі. І не чекала нічого натомість. Лише простого «дякую».
Але вдячність, виявилося, лишилася десь у іншому житті. Замість неї — роздратування, незадоволення, холод. І вчора я зрозуміла: мене тут більше не хочуть.
День почався, як зазвичай. На роботу о восьмій, і ще о сьомій я вже стояла біля дверей сина. Принесла тушковане м’ясо — свіже, пахнуще. І ще нові штори, щоб підходили до того сервізу та скатертини, які купила їм минулого тижня. Хотіла зробити сюрприз. Витягла сумочку, дістала ключ… Але він не підійшов. Замок змінили. Попередження не було.
Я завмерла у нерішучості. Стою, ніби чужа. Постукала. Двері відчинив Олег. Я з усмішкою простягнула контейнер, почала розповідати про штори, як вони пасуватимуть… Але він не слухав. Стояв із складеними на грудях руками, з камінним обличчям.
— Мам, — сказав він сухо, — ти серйозно? Зараз СІМ ранку. Ти вриваєшся до нас на світанку, і я ще маю тобі дякувати? Це ненормально. Якщо таке повториться — ми з’їдемо. І не скажемо, куди.
Він захлопнув двері прямо перед моїм носом. Не взяв ні їжу, ні штори. Я залишилася стояти, приголомшена. Довелося розбудити сусідку й попросити передати дітям, що залишила їжу в неї.
Їхала на роботу із грудкою в горлі. Мене трясло. Як так можна? Я віддала свою молодість заради сина. Не жила для себе. Допомагала, як могла. Вникала в їхнє життя, бо думала — це любов. Що вони і досі потребують мене. А виявилося — я лише заважаю. Я — непрохана.
Знаєте, зараз багато хто каже, що батьки нічого не винні дітям. Але ми з чоловіком інші. Ми зробили все. І більше. А тепер — «мам, не лізь». Навіть дякую не сказали. Лише погроза: «ми з’їдемо».
А ж Олег ніколи не був таким. Це вона — Марія. Вона й замок змінила. Вона нав’язала йому, що мати — це проблема. Що турбота — це контроль і вторгнення. Хіба це справедливо?
Іноді думаю: може, справді я винна? Може, варто було триматися далі? Але як не допомагати? Як відвернутися, коли знаєш, що можеш полегшити їм життя? Хіба не для цього існують батьки?
Тепер сиджу й думаю: як жити далі? Мій син, той самий Олег, заради якого я існувала — відвернувся. І все через іншу жінку, яка вирішила, що я зайва.
А найстрашніше — він навіть не зрозумів, як глибоко мене поранив.
*Життя вчить: іноді найбільше болять не відмовлені нам речі, а віддані без запитання.*
