Мене звати Оксана. Я живу в невеличкому містечку на Волині, де всі знають одне одного, а новини розносяться швидше за вітер. Ми з чоловіком щасливо одружені багато років, і в нас двоє дорослих дітей — син і донька. Мій чоловік завжди добре заробляв, тому я присвятила своє життя родині: дому, дітям, затишку. Це було моїм покликанням, і я ніколи не шкодувала про свій вибір.
Наші діти давно виросли й розлетілися з батьківського гнізда. Донька, Соломія, вийшла заміж і тепер живе в Італії, насолоджуючись сонцем і новим життям. Ми з нею часто телефонуємо, і я знаю, що вона щаслива. А ось син, Богдан, залишився ближче — у сусідньому місті. Він одружений, і я завжди пишалася тим, як він влаштував своє життя: міцна родина, гарна робота, повага колег.
Ми з чоловіком вже на пенсії, але нам вистачає коштів, щоб жити комфортно. Ми ніколи не обтяжували дітей проханнями про допомогу і завжди намагалися бути для них опорою. Тому, коли Богдан запросив нас на святкування 15-річчя їхнього з дружиною подружнього життя, я була щаслива. Це була нагода зібратися разом, порадіти за сина й його сім’ю. Банкет відбувався у розкішному ресторані в центрі міста, і я чекала теплого родинного вечора.
У ресторані зібралося багато гостей: друзі Богдана, його колеги, родичі. Атмосфера була легкою й радісною. Гості піднімали тости, вітали ювілярів, ділилися теплими словами. А потім почалася частина вечора, коли всі почали згадувати смішні історії з минулого. Богдан, сяючи усмішкою, раптом повернувся до мене й попросив розказати щось кумедне з його дитинства. Я зворушилася: мій син хоче, щоб я поділилася чимось особистим, чимось, що пов’язує нас.
Я задумалася й згадала, як у дитинстві Богдан любив залазити у шафу сестри, натягати її сукні й з серйозним видом оголошувати, що тепер він «королівна». Ця історія завжди викликала у нас з чоловіком усмішку — така мила дитяча витівка. Я розказала її з теплотою, і гості дружно засміялися, а деякі навіть захоплено кивнули. Мені здавалося, що я додала вечору душевності.
Але через кілька хвилин Богдан підійшов до мене, і його обличчя було спотворене гнівом. «Мамо, як ти могла? Ти зробила з мене посміховисько перед усіма!» — прошипів він. Я остовпіла. Мої слова, сказані з любов’ю, раптом стали для нього ударом. Я намагалася пояснити, що не хотіла нічого поганого, що це була просто кумедна історія, але він лише махнув рукою й відійшов. Весь вечір він уникав мене, а я відчувала, як моє серце стискається від болю й незрозумілості.
Минуло два тижні, але рана в душі тільки глибшає. БогданМинув місяць, а мій син досі мовчить, і я не знаю, як знайти дорогу до його серця.
