На холодній металевій лавочці в одному із скверів Львова сидів літній чоловік, закутаний у поношений плащ. Колись він носив його, працюючи електриком у місцевому ЖЕКу. Звали його Василь Іванович. Пенсіонер, удівець, батько єдиного сина і, як він колись думав, щасливий дідусь. Але все це розлетілось в один день, наче картковий будиночок, під натиском чужої волі.
Коли син привів у дім свою дружину, Віолету, серце Василя стиснулося від тривожного передчуття. Її холодна усмішка, за якою ховався сталевий погляд, була немов вісник бурі. Вона не влаштовувала скандалів, не підвищувала голосу, але методично, з хірургічною точністю, витісняла з їхнього життя все, що вважала зайвим. І Василь зрозумів це відразу. Але нічого не міг змінити.
Спочатку зникли його речі. Улюблені книжки, які він збирав десятиліттями, опинилися в підвалі. Старе крісло, де він любив читати ввечері, оголосили «немодним». Навіть його чайник, вірний супутник ранкових розмов із сином, пропав безвісти. Потім пішли натяки: «Тату, тобі б частіше гуляти, свіже повітря корисне». А невдовзі пролунав ультиматум: «Може, тобі краще переїхати до будинку для літніх чи до сестри в село?»
Василь не став сперечатися. Гордість не дозволила. Він мовчки зібрав свій скромний чемодан — кілька сорочок, пару фотографій покійної дружини — і пішов. Без докорів, без сліз, лише з ниючим болем у грудях, який став його постійним супутником.
По засніжених вулицях Львова він блукав, наче привид. Єдиним притулком стала лавочка в старому сквері, де колись гуляв із дружиною Ганною, а потім — із маленьким сином. Тут він проводив години, дивлячись у порожнечу, поки спогади не починали боліти сильніше за мороз.
Одного особливо холодного дня, коли вітер проймав до кісток, а очі сльозилися від холоду й туги, почувся голос:
— Василю? Василю Івановичу?
Він обернувся. Перед ним стояла жінка у теплому пальті та в’язаній хустці. Обличчя здавалося знайомим, але пам’ять ожила не одразу. Оксана Петрівна. Перше кохання, втрачене через його службу в армії, а потім забута, коли він одружився з Ганною.
У її руках був термос і пакет із домашніми пиріжками.
— Що ти тут робиш? Замерзнеш же… — її голос був сповнений щирої турботи.
Це просте запитання розтопило лід у його душі. Василь мовчки взяв гарячий чай і пиріжок. Горло стиснуло, сльози не йшли, але серце ніяло так, ніби його розривали навпіл.
Оксана сіла поруч, наче між ними не пройшли десятиліття.
— Я іноді тут гуляю, — тихо почала вона. — А ти… чому сам?
— Місце рідне, — ледве посміхнувся він. — Тут син мій перші кроки робив. Пам’ятаєш?
Оксана кивнула, її очі потеплішали.
— А тепер… — Василь важко зітхнув. — Він виріс, одружився. Квартира на нього оформлена. Дружина поставила умову: або вона, або я. Він вибрав її. Не звинувачую. У молодих своє життя.
Оксана мовчала, дивлячись на його огрубілі від холоду руки, такі знайомі й такі самотні.
— Ходімо до мене, Василю, — раптом сказала вона. — Зігрієшся, поїси. Завтра вирішимо, що далі. Зварю борщу, поговоримо. Ти ж не залізний, ти людина. І не повинен бути сам.
Він довго дивився на неї, не вірячи. Потім тихо запитав:
— А ти… чому сама?
Її очі затуманились.
— Чоловік давно помер. Дітей не було. Життя, робота, пенсія, кіт… Коло. Ти перший за багато років, з ким я ділю чай.
Вони сиділи ще довго. Сніг падав м’яко, ніби вкриваючи їхній біль. Перехожі зникли, а сквер став їхнім маленьким притулком.
Наступного ранку Василь прокинувся не на лавочці, а в теплій кімнаті з вишитими завісами. Пахло свіжими булочками. За вікном іскрився іній, а в душі народжувалось забуте почуття — спокій.
— Доброго ранку! — увійшла Оксана з тарілкою оладок. — Коли востаннє ти їв домашнє?
— Років з десять тому, — хрипко відповів він. — Син із дружиною частіше піцу замовляли.
Оксана не розпитувала. Просто нагодувала, закрила пледом, увімкнула стареньке радіо. Тиша більше не зависала.
Дні складалися у тижні. Василь оживав. Він лагодив розетки, допомагав із прибиранням, розповідав історії про роботу — як одного разу врятував сусідів від пожежі. Оксана слухала, варила його улюблений суп, прала йому білизну, в’язала теплу хустку. Вона давала йому те, чого він не знав роками — турботу.
Але одного дня все змінилось.
Оксана повОксана поверталася з базару, коли біля калітки помітила машину — із неї вийшов чоловік, в якому вона впізнала сина Василя, Дмитра.
