Це була звичайна субота. Тихе ранок, чайник на плиті, сонце, що ледь пробивається крізь фіранки. Я сиділа на кухні зі своєю улюбленою чашкою міцної кави, коли задзвонив телефон. На екрані — мій син, Тарас. Єдиний. Моє світло, моя гордість, моя душа. Усе моє життя крутилося навколо нього. Я віддавала йому все: любов, турботу, безсонні ночі, останні гроші з гаманця. Після його весілля дзвінки стали рідкісними, але кожен — як глоток свіжого повітря.
— Мам, нам треба поговорити, — сказав він. Голос був стриманий. Навіть холодний. Неприємно незвичний.
Щось всередині мене стиснуло.
— Звісно, сину. Що трапилося? — запитала я, відчуваючи, як серце почало калатати швидше.
Він замовк на кілька секунд, потім, ніби збираючись із духом, промовив:
— Мам, ми з Софійкою… Вирішили, що ти маєш зрозуміти: ми не можемо більше так часто бачитися.
Я не одразу зрозуміла. Або не захотіла. А він продовжував:
— У нас своє життя, свої плани, свої клопоти. А ти… надто часто втручаєшся. Софійка каже, що ти надто часто дзвониш. Приїжджаєш без попередження. Ми втомилися. Нам потрібна дистанція. Простір. Спокій.
Я сиділа мовчки, не в змозі вимовити й слова. А в голові лунав лише один питання: що я зробила не так?
— Тарасю… — прошепотіла я. — Я лише хотіла бути поряд. Це ж… не зі зла. Просто сумую.
— Я знаю, мам, — перебив він. — Але зараз усе інакше. Ми хочемо жити своїм життям. Нам треба… відокремитися. Розумієш?
Я кивнула, хоч він цього й не бачив. В очах стояли сльози. Руки тремтіли. Я ледь вимовила:
— Добре. Я зрозуміла.
Розмову закінчили швидко. Він попрощався спокійно, мабуть, навіть із полегшенням. А я залишилася сидіти на тому самому місці, в тій самій кухні, з тією самою чашкою, у якій кава вже давно охолола.
Обернулася до стіни, де висіли старі фотографії. Ось Тарас — ще маля, у першому класі. Ось — на випускному. А ось — з букетом, стоїть поруч із Софійкою у ЗАГСі. І на всіх цих світлинах — я поруч. Я завжди була поряд. Завжди.
Я згадувала, як носила його на руках, коли він хворів. Як сиділа ночами, читаючи йому казки. Як допомагала з навчанням, з вибором університету, як підтримувала після першого розбитого серця. А тепер, коли в моєму житті залишився лише він — він каже, що для мене більше немає місця.
Все більше схоже, що старість — це не про вік, а про відчуття непотрібності. Про те, як люди, яких ти колись піднімав із колін, тепер дивляться на тебе як на перешкоду. Як на нав’язливий привид минулого, який хочеться викреслити з кадру їхнього нового щастя.
Мої подруги розповідають, як няньчаться з онуками, як діти запрошують їх на вечері, радяться, діляться новинами. А я? Я боюся зателефонувати. Боюся почути роздратування в голосі. Боюся, що знову стану «занадто нав’язливою». Що знову скажуть — «ми втомилися від тебе».
А найболючіше — я ж не просила багато. Я не просила грошей, не вимагала допомоги. Лише хотіла іноді бути поруч. Побачити, як живе мій син. Спекти йому пиріг, запитати, як справи. Невже це так багато?
Я не свята. Можливо, дзвонила надто часто. Можливо, бувало занадто емоційною. Я просто нудилася. Самотня квартира, телевізор на кухні та кілька старих фото — ось і все моє життя зараз.
Минуло вже кілька тижнів. Тарас не дзвонив. Ні він, ні Софійка. Я, як і обіцяла, не турбую. Живу в своїй мовчанці. Дивлюся у вікно й думаю: може, це і є кінець тієї любові, яку я в нього вклала? Такий несподіваний і холодний кінець?
Мені гірко. Але я не серджусь. Не бажаю зла. Я просто не розумію, як так вийшло, що єдина людина, заради якої я жила, тепер хоче, щоб я зникла з його життя.
І знаєте, що найстрашніше? Не порожнеча в домі. Не тиша. А усвідомлення, що в чиємусь житті, де ти був усім — тепер ти ніхто.
