Це була звичайна субота. Тихий ранок, чайник на плиті, сонце, що ліниво пробивається крізь фіранки. Я сиділа на кухні, як завжди, зі склянкою міцної кави, коли задзвонив телефон. На екрані — мій син, Олег. Єдиний. Моє світло, моя гордість, моя душа. Все моє життя крутилося навколо нього. Я віддавала йому все: любов, турботу, безсонні ночі, останні гроші з гаманця. Після його весілля дзвінки стали рідкісними, але кожен — як глоток повітря.
«Мамо, нам треба поговорити», — почав він. Голос був стриманий. Навіть холодний. Незвичний.
Щось всередині мене стиснулося.
«Звісно, сину. Що трапилося?» — спитала я, вже відчуваючи, як серце забилося швидше.
Він замовкнув на кілька секунд, потім, наче збираючись із духом, промовив:
«Мамо, ми з Соломією… Ми вирішили, що ти маєш зрозуміти: ми не можемо бачитися так часто».
Я не відразу зрозуміла. Або не захотіла. А він продовжував:
«У нас своє життя, свої плани, свої турботи. А ти… ти занадто часто втручаєшся. Соломія каже, що ти дзвониш дуже часто. Приїжджаєш без попередження. Ми втомилися. Нам потрібна дистанція. Просто простір. Спокій».
Я сиділа мовчки, не маючи сил вимовити й слова. А в голові лунало лише одне: де ж я помилилася?
«Олеже…» — прошепотіла я. «Я просто хотіла бути поряд. Це ж… не від зла. Просто я сумувала».
«Я знаю, мамо, — перебив він. — Але зараз все інакше. Ми хочемо жити своїм життям. Нам треба… відокремитися. Розумієш?»
Я кивнула, хоч він цього й не бачив. В очах стояли сльози. Руки тремтіли. Я ледве вимовила:
«Добре. Я зрозуміла».
Розговор закінчився швидко. Він попрощався спокійно, навіть, мабуть, із полегшенням. А я лишилася сидіти на тому самому місці, в тій самій кухні, з тією ж склянкою, в якій кава вже давно охолола.
Повернулась до стіни, де висіли старі фото. Ось Олег — ще малий, у першому класі. Ось — на випускному. А ось — із букетом, стоїть поруч із Соломією у ДАРСі. І на всіх цих знімках — я поруч. Я завжди була поруч. Завжди.
Я згадувала, як носила його на руках, коли він хворів. Як сиділа по ночах, читаючи йому казки. Як допомагала з навчанням, з вибором університету, як підтримувала після першого розчарування. А тепер, коли в моєму житті лишився тільки він — він каже, що для мене в ньому більше немає місця.
Все більше схоже, що старість — це не про вік, а про відчуття непотрібності. Про те, як люди, яких ти колись піднімав із колін, тепер дивляться на тебе як на заваду. Як на нав’язливий привид минулого, який хочеться викреслити з нового щасливого життя.
Мої подруги розповідають, як няньчаться з онуками, як діти запрошують їх на вечері, радяться, діляться новинами. А я? Я боюся подзвонити. Боюся почути роздратування в голосі. Боюся, що знову стану «занадто нав’язливою». Що знову скажуть — «ми втомилися від тебе».
А найболючіше те, що я ж не просила багато. Я не просила грошей, не вимагала допомоги. Просто хотіла інколи бути поруч. Бачити, як живе мій син. Спекти йому пиріг, почути, як у нього справи. Невже це так багато?
Я не свята. Можливо, дзвонила занадто часто. Можливо, справді бувала надто емоційною. Я просто сумувала. Самотня квартира, телевізор на кухні й кілька старих фото — ось і все моє теперішнє життя.
З того часу минуло вже кілька тижнів. Олег не дзвонив. Ні він, ні Соломія. Я, як і обіцяла, не турбую. Живу в своїй мовчанці. Дивлюся у вікно й думаю: може, це і є фінал тієї любові, яку я в нього вклала? Такий несподіваний і холодний фінал?
Мені гірко. Але я не злюся. Я не бажаю зла. Я просто не розумію, як так вийшло, що єдина людина, заради якої я жила, тепер хоче, щоб я зникла з його життя.
І знаєте, що найстрашніше? Не порожнеча в домі. Не тиша. А усвідомлення, що в чиємусь житті, де ти колись був усім — тепер ти ніхто.
