Це була звичайна субота. Тихий ранок, чайник на плиті, сонце, мляво пробивається крізь фіранки. Я сиділа на кухні, як завжди, із чашкою міцної кави, коли задзвонив телефон. На екрані — мій син, Дмитро. Єдиний. Моє світло, моя гордість, моя душа. Все моє життя оберталося навколо нього. Я віддавала йому усе: любов, турботу, безсонні ночі, останні гроші з гаманця. Після його весілля дзвінки стали рідкістю, але кожен — як ковток повітря.
— Мамо, нам треба поговорити, — почав він. Голос був стриманий. Навіть холодний. Незнайомий.
Щось всередині мене стиснулося.
— Звісно, сину. Що трапилося? — запитала я, вже відчуваючи, як серце забилося частіше.
Він замовкнув на мить, потім, наче збираючись із духом, промовив:
— Мамо, ми з Олею… Ми вирішили, що ти маєш зрозуміти: ми не можемо бачитися так часто.
Я не відразу зрозуміла. Або не захотіла. А він продовжував:
— У нас своє життя, свої плани, свої клопоти. А ти… ти занадто часто втручаєшся. Оля каже, ти телефонуєш надто часто. Приїжджаєш без попередження. Ми втомилися. Нам потрібна дистанція. Простір. Спокій.
Я сиділа мовчки, не маючи сили вимовити й слова. А в голові лунав лише одне запитання: Що я зробила не так?
— Дмитро… — прошепотіла я. — Я лише хотіла бути поряд. Я ж… не з поганого. Просто сумую.
— Я знаю, мамо, — перебив він. — Але зараз усе інакше. Ми хочемо жити своїм життям. Нам треба… відокремитися. Розумієш?
Я кивнула, хоч він цього й не бачив. В очах стояли сльози. Руки тремтіли. Я вичавила з себе:
— Добре. Я зрозуміла.
Розмова закінчилася швидко. Він попрощався спокійно, навіть, мабуть, із полегшенням. А я залишилася сидіти на тому ж місці, в тій самій кухні, з тією ж чашкою, де кава вже давно охолола.
Повернулася до стіни, де висіли старі фотографії. Ось Дмитро — ще малюк, у першому класі. Ось — на випускному. А ось — із букетом, стоїть поруч із Олею у палаці урочистостей. І на всіх цих світлинах — я поряд. Я завжди була поряд. Завжди.
Я згадувала, як носила його на руках, коли він хворів. Як сиділа по ночах, читаючи йому казки. Як допомагала з навчанням, з вибором університету, як підтримувала після першої невдалої любові. А тепер, коли в моєму житті залишився лише він — він каже, що для мене більше немає місця.
Усе більше схоже, що старість — це не про вік, а про відчуття непотрібності. Про те, як люди, яких колись піднімали із колін, тепер дивляться на тебе як на перешкоду. Як на нав’язливий привид минулого, який хочеться викреслити з кадру нового щасливого життя.
Мої подруги розповідають, як няньчаться із онуками, як діти запрошують їх на вечерю, радиться, діляться новинами. А я? Я боюся зателефонувати. Боюся почути роздратування в голосі. Боюся, що знову стану «занадто нав’язливою». Що знову скажуть — «ми втомилися від тебе».
Але що найгірше — я ж не просила багато. Я не просила грошей, не вимагала допомоги. Лише хотіла інколи бути поруч. Побачити, як живе мій син. Спекти йому паляничку, розповісти, як у мене справи. Невже це так багато?
Я не свята. Може, телефонувала надто часто. Може, справді бувало занадто емоційною. Я просто сумувала. Самотня квартира, телевізор на кухні й кілька старих світлин — ось і все моє життя зараз.
З того часу минуло вже кілька тижнів. Дмитро не дзвонив. Ані він, ані Оля. Я, як і обіцяла, не турбую. Живу в своїм мовчанні. Дивлюся у вікно й думаю: може, це і є фінал тієї любові, яку я в нього вклала? Такий несподіваний і холодний фінал?
Мені гірко. Але я не серджусь. Я не бажаю зла. Я просто не розумію, як так вийшло, що єдина людина, заради якої я жила, тепер хоче, щоб я зникла з його життя.
І знаєте, що найстрашніше? Не порожнеча в домі. Не тиша. А усвідомлення, що в чиємусь житті, де ти був усім — тепер ти ніхто.
