Я — мати двох дорослих синів. Старший давно одружений, живе в іншому місті, приїжджає раз на півроку. А от молодший, Олесь, — моя опора і турбота. Все життя я для нього старалася: тягнула його через університет, підтримувала гривнями, коли він шукав себе, а потім раділа, коли в нього нарешті все почало налагоджуватися. У 27 років Олесь влаштувався в гарну IT-компанію, заробітня плата гідна, квартира в мене двокімнатна — жили ми душа в душу.
А потім він привів до дому Марічку — свою дівчину. Я не була проти, навпаки, Марічка здалася мені милою та спокійною. Але коли через пару місяців він повідомив, що збирається одружуватися, я відчула тривогу. Не тому що я була проти неї — просто Олесь, як мені здавалося, ще не до кінця подорослішав. Він не звик боротися за комфорт, не вмів терпіти незручності. Він завжди хотів, щоб усе було легко й швидко.
Вони одружилися. Спочатку жили на орендованій квартирі — я не втручалася, лише іногда привозила їжу й допомагала, коли просили. Через півроку Олесь прийшов до мене з серйозним виглядом:
— Мам, ми з Марічкою подумали… Нам треба швидше зібрати на перший внесок, щоб взяти іпотеку. Половина нашої зарплати йде на оренду. Може, ти переїдеш поки на дачу, а ми трохи поживемо в твоїй квартирі? Там же все зручно, тепло, є каналізація. Ми не затримаємось — як тільки зберемо потрібну суму, ти повернешся додому.
Я тоді завмерла. Дача — це маленький будиночок за містом, без опалення, з сирими стінами та необхідністю їхати до міста майже дві години. Я працюю в школі, щодня вставати о п’ятій ранку, щоб встигнути на автобус, а взимку там взагалі жити неможливо. Але головне — я зрозуміла, що якщо поступлюсь, усе піде не за планом.
Я знаю свого сина. Він швидко звикає до комфорту. Як тільки оселиться у затишній, теплій квартирі з дружиною, думка про іпотеку відійде на невизначений термін. І навіть якщо вони пообіцяють, що це ненадовго, насправді все затягнеться. Бо комфорт — це пастка. А якщо він перестане боротися, перестане розвиватися, почне пливти за течією — хто ж тоді понесе за це відповідальність?
Я не хочу жити на дачі. І не хочу потакати чиїйсь ліності, навіть якщо це мій улюблений син. Я все життя йшла вперед, боролася за свій комфорт, і мені теж ніхто нічого не дарував. Чому тепер я маю жертвувати своїм здоров’ям, часом і силами заради чиєїсь вигоди?
Наступного дня я поговорила з Олесем. Сказала твердо й спокійно:
— Ні. Я не переїду. Але я допоможу вам грішми. Я готова оплачувати частину оренди, щоб ви могли продовжувати збирати на своє житло. Але з квартири я не вийду.
Він образився. Дуже. З Марічкою вони перестали дзвонити, не приходять, не запрошують. Ми тепер майже не спілкуємося, і від цього боляче. Боляче, тому що я не хотіла сварки. Але я знаю — я вчинила правильно. Я не ускладнила йому життя — я не дозволила йому втекти від нього. І це важливіше за тимчасову згоду.
Колись він зрозуміє, що я не відмовила — я захистила. Його, себе, наш зв’язок. Справжня любов батьків — це не лише поступки. Іноді — це тверде «ні» там, де дитина хоче піти легким шляхом.
