Мені було лише 22 роки, коли чоловік кинув мене саму з маленьким сином, Олежкою. Йому ледь виповнилося два роки. Мій колишній пішов, не витримавши тягару сімейного життя — йому набридло працювати та витрачати гроші на нас. Навіщо годувати сім’ю, якщо можна прогуляти все на себе та коханку? Яким би він не був, разом було легше. Але коли він пішов, увесь світ впав на мої плечі.
Олежко пішов у дитсадок, а я влаштувалася на роботу. Бувало, поверталася додому ледь жива від втоми, але в хаті завжди був лад: їжа приготована, дитина нагодована, білизна випрана й вигладжена. Так мене вчила мати, і наше покоління знало, що таке обов’язок. Звинюсь, трохи зіпсувала сина. У 27 років він не вмів навіть смажити картоплю. Але коли одружився, я сподівалася, що його дружина, Оленка, візьме на себе турботу про нього, а я зможу, нарешті, зайнятися своїми справами — хобі, може, навіть підробітком. Одним словом, жити спокійно.
Але все пішло не так. Олежко оголосив, що вони з Оленкою переїжджають до мене у квартиру у Львові — «на час». Я не була в захваті, але погодилася. Думала, Оленка буде готувати, прати його речі, а я якось перетерплю. Однак реальність виявилася жахом.
Оленка виявилася ледарихою. Вона не прибирала зі столу, не мила посуд, не прала ні свої, ні Олежчині речі, навіть пилосос у руки не брала. Нічого не робила! Три місяці я обслуговувала трьох людей. Невже цього я хотіла на заході свого життя?
Поки Олежко вирішив, що буде єдиним годувальником у сім’ї, Оленка не працювала. Зранку до вечора, поки чоловік не повернеться з роботи, вона або базікала з подружками, або втупилася в телефон. Я ж продовжувала працювати. Поверталася — а в домі хаос: речі розкидані, в холодильнику порожньо, їжі немає. Довелося йти в магазин, купувати продукти, готувати вечерю, а потім мити гору брудного посуду. Оленка навіть не думала відчувати провину.
Одного разу, коли я мила кухонне начиння, вона принесла мені тарілку, яка кілька днів стояла у їхній кімнаті. На ній була пліснява залишків і якісь мушки. Я стиснула зуби, але стрималася. Але коли вона знову принесла таку саму брудну посудину, я вибухнула.
«Оленко, якщо в тебе є хоч крапля совісті, могла б хоча б раз помити посуд», — сказала я, намагаючись говорити спокійно.
Як ви думаєте, вона вибачилася? Ні. Наступного дня вони зняли квартиру й з’їхали. А Олежко заявив, що я намагаюся зруйнувати його сім’ю. Яким чином? Тим, що попросила його дружину помити тарілку?
Дякувати Богу, тепер у моїй хаті знову лад і тиша. Я піклуюся лише про себе, і це справжнє полегшення. Але я не можу зрозуміти: що з сучасною молоддю? Вони не вміють нічого — ні прибирати, ні брати на себе відповідальність. Мій син, якого я виховувала з такою любов’ю, звинувачує мене у своїх проблемах. А я лише хотіла, щоб його дружина поводилася як доросла людина.
Тепер я живу для себе. Але в серці лишився гіркий осад: чи справді я десь помилилася, виховуючи Олежка? Чи це просто такі часи, коли люди забули, що таке піклуватися один про одного?
