Синдром вічно відкладеного життя… Сповідь 60-річної жінки Олена: Цього року мені виповнилося 60. І жоден із рідних навіть по телефону не привітав мене з ювілеєм. У мене є донька й син, онук і онучка, колишній чоловік теж є. Доньці 40, сину 35. Обидва живуть у Києві, обидва закінчили досить престижні київські виші. Обидва розумні, успішні. Донька заміжня за чиновником високого рангу, син одружений із донькою великого київського бізнесмена. В обох — вдала кар’єра, багато нерухомості, окрім держслужби у кожного свій бізнес. Все стабільно. Колишній чоловік пішов, коли син закінчив університет. Сказав, що втомився жити в такому темпі. Хоча сам працював тихо і спокійно на одній роботі, вихідні проводив із друзями, або на дивані, у відпустку їхав на цілий місяць до родичів на Закарпаття. Я ж відпусток не брала — працювала одночасно на трьох роботах: інженером на заводі, там же прибиральницею в адміністрації, по вихідних — фасувальницею у сусідньому супермаркеті з 8 до 20, плюс прибирання службових і господарських приміщень. Все зароблене йшло дітям — Київ місто дороге, а навчання у престижних вишах вимагало хорошої одежі. Плюс харчування й розваги. Я навчилася носити старий одяг, щось перешивала, взуття ремонтувала. Ходила чистою, охайною. Мені цього було досить. З розваг були лише сни — іноді бачила себе у снах щасливою, молодою, усміхненою. Чоловік, як тільки пішов, одразу поміняв машину, купив дорогу й престижну. Очевидно, зібраних грошей було чимало. Та наше спільне життя було дивним — всі витрати були на мені, крім квартплати, яку вносив чоловік — і на цьому його внесок закінчувався. Дітей виховала я… Квартира, в якій ми жили, залишилася мені від бабусі. Гарна, затишна “сталінка” з високими стелями. Двокімнатна, переобладнана на трьохкімнатну. Там була комірка 8,5 квадратів з вікном, я її відремонтувала, і в ній чудово розміщувалися ліжко, стіл, шафа, полички. Її займала донька. Ми з сином жили разом у великій кімнаті, я приходила тільки на ніч. Чоловік жив у залі. Коли донька поїхала в Київ, я зайняла її комірку. Син залишився в кімнаті. З чоловіком ми розлучилися без скандалів, без поділу майна, без взаємних звинувачень. Він хотів ЖИТИ, не сумну буденність, а я була так виснажена, що зітхнула з полегшенням… Не треба було готувати перше-друге-десерт і компот, прати його речі, білизну, прасувати й розкладати-вішати — можна було просто відпочити. До того часу я накопичила купу болячок — хребет, суглоби, діабет, щитоподібка, нервове виснаження. Вперше взяла відпустку на основній роботі й зайнялася лікуванням. Підробітки не залишала. Трохи підлікувалась. Найняла хорошого майстра, і він із напарником за два тижні зробив чудовий ремонт у санвузлі. Для мене це було щастя! Особисте щастя! Щастя для себе! Увесь цей час я своїм успішним дітям надсилала гроші замість подарунків на дні народження, Новий рік, восьме березня, 23 лютого. Потім додалися онук і онучка. Тобто кидати підробітки не могла. На себе грошей не залишалося. Мене з святами вітали рідко, частіше — у відповідь на моє привітання. Подарунків не дарували. Найбільше боліло те, що на весілля мене не син, не донька не запрошували. Донька чесно сказала: «Мамо, ти туди не впишешся у компанію. Там люди з апарату президента будуть». Про весілля сина дізналася від доньки вже після весілля… Дякую, що не просили грошей на весілля… Ніхто з дітей ніколи не приїжджає, хоч я завжди запрошую. Донька сказала, що нема їй чого робити у нашому “селі” (обласний центр з мільйонним населенням). Син завжди — мамо, ніколи! Літак до Києва літає 7 разів на добу! Летіти рівно дві години… Як би могла назвати той період життя? Мабуть, життя приглушених емоцій… Жила, як Скарлетт О’Хара — «подумати про це завтра»… Тримала сльози й біль, стримувала всі емоції — від здивування до відчаю. Була, як робот, запрограмований на роботу. А потім наш завод купили кияни і почалася реорганізація. Нас, передпенсіонерів, скоротили, я втратила одразу дві роботи, але змогла вийти на пенсію достроково. Пенсія — 8 тисяч гривень… От і проживи на ці гроші. У підсумку, мені пощастило — у нашій чотирипід’їздній п’ятиповерхівці звільнилося місце прибиральниці… Пішла мити під’їзди — плюс ще 8 тисяч. Фасування та прибирання по вихідних у супермаркеті не кидала, платили добре — 1 тисяча гривень за зміну. Важко, що цілий день на ногах. Почала потроху робити ремонт на кухні. Все робила сама, кухню замовила в сусіда — зробив добре, швидко й недорого. Знову почала відкладати гроші. Хотілося й кімнати освіжити, дещо із меблів замінити. Плани були… тільки от у планах не було мене самої!!! Що я витрачала на себе? Тільки їжу, найпростішу, та й ніколи не їла багато. І ліки. На ліки йшло чимало. Квартплата теж не радувала — з кожним роком все більше. Колишній чоловік казав: “Продай цю трьошку, район гарний, буде гарна ціна, купиш собі однокімнатну”. А мені її шкода. Пам’ять про бабусю. Батьків не пам’ятаю. Ростила мене бабуся. Мені дуже дорога ця квартира, в якій пройшло все моє життя. Із чоловіком зуміли зберегти нормальні дружні стосунки. Іноді спілкуємося, як давні знайомі. В нього все добре. Про особисте життя ніколи не говорить. Раз на місяць приїздить, привозить трохи продуктів — картоплю, овочі, крупи, питну воду. Те, що важке. Від грошей відмовляється. Каже, щоб доставку не замовляла — привезуть все гниле й погане. Я погоджуюсь. У мені якось все завмерло — все зібралося в клубочок. Живу й живу. Багато працюю. Ні про що не мрію. Нічого для себе не хочу. Доньку й онуків бачу лише в її інстаграмі. Життя сина — у сторіз невістки. Радію, що у них все добре. Всі живі й здорові. Відпочивають у цікавих місцях, бувають у дорогих ресторанах. Мабуть, я дала їм мало любові. Тому у них немає любові до мене. Донька інколи питає, як я. Завжди відповідаю, що все гаразд. Ніколи ні на що не скаржуся. Син інколи надсилає голосові у вайбер: “Привіт, мамо, сподіваюся, у тебе все добре”. Колись син сказав, що не хоче слухати про наші з батьком проблеми — це на нього погано діє. Відтоді нічого не розповідаю, лише кажу — так, синочку, все добре. Дуже хочу обійняти онуків, але підозрюю, що онуки не знають про існування живої бабусі — пенсіонерки-прибиральниці. Скоріш за все, за “легендою”, бабуся вже давно в іншому світі… Вже й не пам’ятаю, чи колись купувала щось особисто для себе, хіба що іноді купую білизну й шкарпетки — найдешевші. Не пам’ятаю, щоб ходила в салон на манікюр чи педикюр… Раз на місяць стрижка в перукарні у сусідньому будинку. Фарбую волосся сама. Радує тільки те, що як у молодості, так і зараз ношу той самий розмір — 46/48. Гардероб оновлювати не треба. І дуже лякаюсь, що одного дня просто не зможу підвестися з ліжка — дуже сильно мучать болі у хребті. Боюсь залишитися нерухомою. Може, мені не треба було жити саме так — без відпочинку, без дрібних радощів, вічно працюючи й вічно відкладаючи все на “потім”? А де те “потім”? Його вже немає… У душі порожнеча… в серці — повна байдужість… І навколо — також порожнеча… Я нікого ні в чому не звинувачую. Але й себе не можу винити. Я все життя працювала й працюю зараз. Створюю собі на всяк випадок “подушку безпеки”, якщо не зможу працювати. Хай і невелику, але все ж… Хоча кого обманювати? Я чітко знаю: якщо зляжу — жити не буду… Не хочу, щоб у когось із рідних були зі мною якісь проблеми. І знаєте, що найсумніше? Мені ніхто ніколи в житті не дарував квіти… НІКОЛИ… От смішно буде, якщо хтось принесе живі квіти на могилу… Дійсно, ухохочешся…

Без категорії

Автор Гриценко ІванЧас читання 7 хв.Опубліковано 16.02.2026

Синдром навіки відкладеного життя…
Сповідь 60-річної жінки
Ганна:
Цього року виповнилось мені шістдесят. Ювілей промайнув мов марево: ніхто з рідних навіть не подзвонив, не привітав.
Маю доньку та сина, онука й онучку, а ще колишнього чоловіка, що не зник з міста десь блукає між будинками під каштанами.
Донечці моїй Лесю вже сорок, а сину Оресту тридцять пять.
Обидва вже давно осіли в Києві, закінчили там престижні університети. Розумні, енергійні, у дочки чоловік знаний чиновник, у сина дружина донька великого київського бізнесмена, що має велику квартиру на Печерську. Карєра йде вгору і в обох, нерухомості як у вільних художників мрій. Держслужба не заважає власному бізнесу. Все, як у вірші: стабільно, ніби час зупинився.
Колишній чоловік залишив мене, коли Орест закінчив університет, і сказав: «Я втомився від цієї гонки». Хоча сам завжди працював неквапливо, на одній роботі: ремонтував взуття в майстерні, а у вихідні, як заведено в нашому місті, грав у доміно з кумами або відлежувався на дивані, або відїжджав на місяць до родичів у Славське, на Західній Україні. Я ж працювала одразу на трьох роботах бувала інженером на комбінаті, там само прибирала в адміністрації, а щосуботи й неділі фасувала крупи у шостому павільйоні супермаркету з восьмої ранку до восьмої вечора, ще й прибирала службові та підсобні приміщення.
Все, що заробляла, летіло дітям у Києві життя дороге, престижна освіта вимагає модного одягу, вечірок і ситних обідів.
Я навчилась носити старе, тут щось перешивала, там дірочку залатала, взуття лагодила сама. Чиста, охайна, більше й не треба було. Всі мої розваги то сновидіння: іноді у вісні я була молодою та щасливою, сміялась гучно, і мені не боліла душа.
Як лишень чоловік пішов, придбав собі гарну іномарку, мов з-під Маріїнського палацу. Мабуть, у нього вже давно були заощадження. У подружньому житті всі витрати були на мені, оплати квартири його єдина частка. Усе для дітей навчання, життя
Квартира, де мешкали, перейшла мені від бабусі, якої завжди згадую, наче вона знову поруч. Добротна, світла, стара камяниця з високими стелями на Ярославовому Валу. Дві кімнати, перероблені у три. В кутку заховалася кладовка вісім із половиною квадратів із невеликим вікном відремонтувала її сама: там ліжко, стіл, шафа, полиці. Леся там жила. Я і Орест в одному покої добре, що я зявлялася лише ночувати. Чоловік жив у залі. Як Леся виїхала у Київ, я забрала її кладовку під себе, а Орест лишився у своїй кімнаті.
З чоловіком розлучались без сварок, без ділків, без крику. Він хотів справжнього життя, а я так вимоталась, що зітхнула з полегшенням. Не потрібно було готувати перше, друге, десерт, компот; прати його речі, прасувати й розвішувати. Зявилось трохи часу для себе.
Тоді зібралося в мені багато болячок спина, суглоби, діабет, щитоподібна, нерви. Вперше взяла відпустку на основній роботі й навідалась у поліклініку. Однак підробітків не залишила. Трішки підлікувалась.
Наняла одного гарного майстра, і він із напарником за два тижні зробив мені справжній ремонт у ванній. Таке маленьке щастя! Щастя для себе!
Увесь цей час я відправляла своїм дітям гроші на день народження, Новий Рік, восьме березня, на День Захисника. Згодом зявилися онук і онучка, і роботи кидати не доводилось. На себе грошей не лишалось. Мене вітали рідко, частіше по-приколу або у відповідь. Подарунків не дарували.
Найболючіше було те, що на весілля мене ні син, ні донька не покликали.
Леся відверто сказала: «Мамо, ти ж там не забєшся всі з адміністрації Президента».
А про весілля Ореста дізналась уже після Леся згадала ненароком по телефону
Дякую, що хоча б грошей не просили
Ніхто з дітей не приїжджає, хоч я завжди запрошую. Леся каже: немає, мовляв, чого робити в нашому селі (обласний центр, понад мільйон населення). Орест каже: що ти, мамо, ніколи нема часу!
Літак із Києва сім разів на добу! Три години і ти тут…
Я б той період свого життя назвала часом придушених почуттів
Жила як Скнарка з давнього фільму: «подумкою завтра».
Тиснула в собі сльози, біль, приглушала всі емоції від розгубленості до розпачу. Механічна, мов робот, запрограмована працювати.
А потім завод викупили київські підприємці, реорганізація, нас передпенсіонерів скоротили втратила дві роботи, але отримала право раніше піти на пенсію. Пенсія двадцять тисяч гривень от і живи.
Пощастило у нашій пятиповерхівці звільнилось місце прибиральниці пішла мити підїзд ще двадцять тисяч. Фасування й прибирання у супермаркеті по вихідних не покинула давали по три тисячі за зміну. Важко, цілий день на ногах.
Почала потроху робити ремонт на кухні. Все робила сама, сусід з майстерні зібрав мені гарну кухню, швидко, недорого.
Знову відкладала гроші хотіла оновити кімнату, трохи меблі поміняти. Плани були, та от у тих планах не було мене! На себе лише найдешевша їжа, ліки. На ліки йшла третина доходу. Квартплата щоразу більша й гіркіша. Колишній казав: продай цю квартиру, гарний район, грошей дадуть добре, купиш собі однокімнатну.
А мені шкода. Це спогад про бабцю. Батьків не памятаю, бабуся виховала мене. Ця квартира для мене життя моє в одній точці.
З чоловіком лишились приятелями. Іноді як старі знайомі розмовляємо. У нього все гаразд. Про особисте не говорить. Раз на місяць приїжджає картоплю, овочі, крупи, питну воду привозить. Те, що важке. Грошей не бере. Каже: не замовляй доставку привезуть гниле. Я погоджуюсь.
В мені все згорнулось у вузол живу собі й працюю, а мрій нема, нічого собі не хочу. Лесю й онуків бачу лиш у її Instagram. Ореста на сторінці його дружини. Радію, що у них все добре. Всі живі, здорові, відпочивають у Карпатах чи на морі, ходять у дорогі ресторани.
Може, я дала їм мало любові, тому й нічого не відчувають до мене. Леся часом питає, як я. Завжди відповідаю: все добре. Ніколи не скаржусь. Орест іноді надсилає голосовий у Viber: привіт, мамо, сподіваюся, все добре.
Колись сказав: не хочу слухати про ваші з татом проблеми, негатив згубно діє. Відтоді я думаю: для чого розповідати, обмежуюсь: так, синочку, все в порядку.
Дуже хочу обійняти онуків, але підозрюю, що вони й не знають, що мають бабусю на пенсії, прибиральницю. Мабуть, в їхній історії про бабусю вже давно іншого світу…
Не можу згадати, коли востаннє щось купувала для себе. Хіба що часом дешеве білизна або шкарпетки. У салоні краси жодного разу не була, ні манікюр, ні педикюр. Раз на місяць стрижуся у перукарні в сусідньому дворі. Волосся фарбую сама. Тішить, що носила й ношу один розмір 46/48. Гардероб оновлювати не довелося.
І дуже боюся, що одного дня не зможу піднятись з ліжка хребет болить незмінно. Боюсь залишитись нерухомою.
Може, не слід було так жити без відпочинку, без дрібних радощів, працюючи завжди, все відкладаючи на «потім»? А де воно, те потім? Його вже немає… В душі порожнеча, а в серці байдужість… і довкола теж.
Ніколи нікого ні в чому не звинувачую. І себе не можу винити. Все життя працювала, працюю і зараз. Відкладаю трохи на чорний день, якщо не зможу працювати. Не багато, але так… Хоча кого дурити? Знаю, що якщо зляжу, не виживу… не хочу, щоб для когось були проблеми зі мною.
А знаєте, що найсумніше? Мені ніколи в житті ніхто не дарував квітів… НІКОЛИ… Ото буде сміх, якщо хтось принесе живі квіти мені на могилу… Дійсно, смішно до сліз…

Усе, що відбувається — на краще Інга Василівна — мама Влади, завжди вважала себе сильною та успішною жінкою, тому хотіла бачити в доньці відображення власних досягнень і характеру. Влада була слухняною дитиною, намагалася у всьому догодити матері, адже дуже її любила й не хотіла розчаровувати. Шкільні оцінки, вибір університету, навіть подальшу професію — все це визначала мама й контролювала кожен крок доньки, не допускаючи й думки про самостійний вибір. Після вступу до університету життя Влади змінилося: вона вперше закохалася у Святослава — привабливого студента із сусідньої групи, якому часто допомагала з навчанням. Вперше Влада наважилася сперечатися з матір’ю, відстоювала свої почуття і врешті-решт після закінчення університету вийшла за коханого заміж. Життя показало — навіть звичайний “трійочник” може стати успішним: Святослав швидко зробив кар’єру, тоді як сама Влада залишалася під наглядом матері. Здавалося, Влада нарешті здобула незалежність, переїхавши до чоловіка, але продовжувала працювати разом з мамою. Через кілька років Святослав закохався в іншу жінку й пішов із сім’ї. Влада залишила роботу, зняла квартиру та вирішила жити самостійно, зважившись нарешті позбутися материнського контролю. Доля подарувала їй нове знайомство: Влада травмувала ногу, і саме тоді їй допоміг незнайомець — Євген. Його турбота, доброта й простота допомогли Владі відчути справжнє щастя. Згодом вони одружилися, а невдовзі у них народилася донечка Ксюша. Влада з усмішкою говорила, що щастя іноді можна знайти зовсім неочікувано — там, де його не шукаєш. Дякую, що читаєте мої історії, підписуйтесь і підтримуйте! Хай щастить вам в усьому!

Леонід вперто не вірив, що Ірина — його донька: Віра працювала продавчинею у сільському магазині, а пліткували, що часто в підсобці з чужими чоловіками закривалася. Тому чоловік і не приймав серцем тендітну Іринку, яку невзлюбив змалечку. Єдиним, хто справді любив онуку, був дідусь Матвій, який залишив їй у спадок свій будинок на самому краю українського села біля лісу. Іринку любив лише дід Матвій У дитинстві Іринка часто хворіла, була маленькою й тендітною, «Ні в нас, ні у вас у роду таких дрібних нема», — казав Леонід. — «А ця дитина, як горщик — два вершки». Згодом нелюбов батька перейшла й до матері. По-справжньому любив Іринку дід Матвій. Його будинок стояв край села, при самому лісі. Завжди ходив у ліс — по ягоди та лікувальні трави, взимку підгодовував звірів. Селяни вважали його трохи дивакуватим, іноді навіть боялися, бо траплялося, що його слова справджувались. Проте всі ходили до нього за цілющими травами і відварами. Дружину Матвій поховав давно. Його втіхою стали ліс та внучка. Коли Ірина пішла до школи, частіше жила у діда, ніж вдома. Матвій навчав її мудрості цілющих трав. Іринка добре вчилася, мріяла лікувати людей. Мати казала, що нема грошей на навчання. А дід підбадьорював, мовляв, в разі потреби й корову продасть, аби Іринка стала лікарем. Заповідав онуці дім і щасливу долю Віра навідувалася до батька рідко, але коли в сина Андрія в місті були проблеми з боргами, прийшла просити грошей. «Коли припекло, тоді і прийшла?», — строго запитав дід Матвій і відмовив: «Я борги Андрія не покриватиму, мені онучку треба вчити». Віра злісно вигукнула: «Не хочу вас обох бачити, нема в мене більше ні батька, ні доньки!», — й захоплено вибігла з дому. На навчання в медичний коледж Іринці допомагав лише Матвій, підтримувала і стипендія, бо вона добре вчилася. Перед випуском у медколеджі Матвій захворів. Він повідомив онуці, що заповідає їй своє обійстя, і наказав, щоб не забувала про дім, бо хата живе, поки в ній чути людський дух. «Не бійся ночувати сама — тут доля тебе знайде. Будеш щаслива, дитино», — пророче сказав дід. Здійснилося пророкування Матвія Матвій помер восени. Ірина працювала медсестрою в районній лікарні. На вихідних їхала до дідового будинку, розтоплювала піч взимку. Дров було вдосталь. Одного морозного вечора у село прийшла заметіль, дорогу замело. Іра почула стук у двері: перед нею стояв незнайомий юнак. «Добрий вечір, допоможіть з лопатою — автівка застрягла біля вашої хати». Вона запропонувала допомогу, але чоловік, Стас, жартома зауважив, що не хотів би, аби ще й її заметіль накрила. Ірина запросила його до хати на чай, поки негода. Стас цікавився, чи не страшно Ірі жити самій біля лісу. Та пояснила, що лише на вихідних живе тут, а працює у райцентрі. Він запропонував підвезти її до райцентру, бо йому самому туди треба. Після тієї зустрічі Іринка часто бачила Стаса, а він казав, що її трав’яний чай його зачаровує. Справжнього весілля не було — Ірина не прагнула святкувань, але у них була справжня любов. Коли народився первісток, в пологовому дивувались, як у такої крихкої жінки народився здоровий хлопчик. На питання про ім’я Ірина відповіла: «Буде Матвієм — на честь найдобрішої людини».