Синя панчоха
Надійко, підміни мене завтра, прошу! У свекрухи день народження. Треба привітати.
Та наче місяць тому ти вже з іменинами її вітала? Надія підняла очі від коробки з обліковими формулярами.
Надю, ну що чіпляєшся? То були іменини, а зараз день народження! Мені треба, розумієш? А тобі що, важко? Ні дітей, ні чоловіка! Самотня як палець Ой Пробач! Не хотіла
Ірина прикрила долонею губи, та вже було запізно. Надія відвернулась, кивнула на прощання і вийшла з читального залу.
Некрасиво вийшло Ірина знизала плечима і кинула поглядом на Любку.
Оце Люба з нею не посправляєшся! Таке не пройде. Відшила б одразу хоч і бібліотекар! Люба думала: культурна людина цілком може постояти за себе. Надя від подібних її розумів жахалася а Ірина сміялась до сліз.
Ось, наочний приклад не всі бібліотекарки сині панчохи, як ти, Надю! Подивись на нас із Любою от як треба жити! А ти? Тільки від роботи додому короткими перебіжками. Твої шалик, котики Стара діва! Вибач, що відверто але хто тебе тоді на розум наставить? Адже, якщо придивитися гарна ж дівчина! Кров з молоком! А сліз стільки Правда ж, Любко?
Люба зазвичай шикала на Ірину і припиняла подібні розмови.
Досить! Чого ти себе в приклад ставиш? У тебе романів було, як у божевільного фантиків! І що хорошого? Зі своїм Віталіком живеш то бє тебе, то з жінками бігає. А ти така гарна! Ще й життю інших учиш!
Але в мене хоч чоловік і діти є! А в Наді що? Знов чергового кота заведе скоро вони її з дому проженуть, піде жити в бібліотеку! Надю, а чого ти бодай для себе не народиш? Гаразд без чоловіка. Але ж у тебе батьки небідні були, щось залишили. Підняла б дитину одна не була б самотою.
Після таких слів Люба вже не добирала висловів, і Ірина тікала, вигадуючи справи, а Надя йшла кудись у глиб залу ховати сльози.
За що їй усе це? Чи ж вона винна? Хворіли батьки Спочатку тато, згодом мама. Майже пятнадцять років суцільного догляду Яке вже тут особисте життя? Та й не було нікого особливо. Надя дивилася у дзеркало й розуміла: не красуня, та й не потвора. Так, посередність. Сірі очі, правильні риси, товста коса, яку зовсім недавно зрізала після маминої смерті зробила коротку стрижку, зручніше.
В іншому ж звичайна вона, Надя. Середньостатистична жінка. Без шкідливих звичок і особливих перспектив.
Власне, і не прагнула. Дивилась на життя навколо і здригалася від того, що відбувається у сімях знайомих.
Хоч би взяти Ірину. Так, заміжня. Але якою ціною? Весь містечко знав, що в її чоловіка є друга сімя. Пристрасті гірші за турецькі серіали! Вирішували, мирилися, сварилися. І все це ще й відкрито, без сорому. Ірина вважала: мовляв, базікатимуть навіть так, то краще вже нехай знають все, як є. Соромитися нічого, вона законна дружина і крапка.
Надю така позиція дивувала. Нащо витрачати все життя на такі стосунки? Де повага до себе? Де гордість? Хоча Книжкові правила, такі близькі Наді, мало мають спільного з реальністю, і вона це знала. Гордитися можна, коли маєш пару квартир у Києві, дядька-мільйонера, а не двох дітей, зарплату бібліотекарки і немічну маму. Тут не до гордощів. Тому засуджувати Ірину не хотіла лиш намагалась розуміти. Виходило не дуже, але злість збігала, і Іринині монологи боліли вже значно менше. Хочеться людині поучати, коли в самої життя ледь дихає нехай. Головне: коли справа доходила до серйозного Ірина завжди приходила на допомогу. За мамою Надя доглядала, йшла Ірина ставити крапельниці та уколи, коли треба було. І все даром, без подяки.
Образити хочеш? засміялася Ірина на Надю, яка тягнула гроші за допомогу. Заховай! Не стидно?
В Наді й справді слізно стидно було. Просила пробачення й намагалася хоча б якось оддячити шарфики, шапки власноруч, рукавички із снігурами Іринина донька носила лише на свята, боялась загубити.
Такі ж гарні! А як втратить?
Ірина, розглядаючи обновку, порадила Наді відкрити інтернет-магазин.
З руками відриватимуть таку красу!
Надя задумалась, але відкинула: не зможе стільки натягати, бо всі вироби штучні.
А ти бабусь наших залучи. Під підїздом цілий гурт. Їм надбавка до пенсії, і тобі краще.
Дивовижно, але справа пішла. Очевидно, у Ірини був хист до бізнесу, а свій хист до щастя вона витратила на боротьбу за сімю. Сайт запустили, пішли замовлення. Заробити мільйони не вдалося, але у Наді побільшало грошей, а сусідки не жалілись. Тепер «жіночий гурт» сидів на лавці зі спицями й гачками, а Надя з Іриною розробляли нові моделі.
Дивись! Оце з останнього модного тижня. Тітка Валя таку салфетку мені показувала візерунок той самий! Трохи змінити, й вийде гарно. Я б собі таку спідницю носила.
І Надя за роботу. За два тижні Ірина вже хвалилася обновкою, а на сайт вивішували нову позицію.
Звісно, великої вигоди не приносило, та все ж Наді полегшало: зрозуміла, що може щось зробити.
Люба, дивлячись на все це, посміювалась, але іноді допомагала порада чи ділом. Вона вміла плести надзвичайної краси мереживо, але часу завжди бракувало.
Мене бабуся навчила. Казала, що в житті знадобиться. І мала рацію.
Роботи Люби стали найдорожчими на Надиному магазині. Ірина й слова не казала, коли Люба сиділа з голкою в читальному залі, а подруги брали на себе її частину обовязків. Вони знали, що для Люби це не розвага, а заробіток.
Чоловік Люби після народження близнюків зник у невідомому напрямку. Натура творча: «шукав» себе, але біля Люби ні знайти, ні зостатися не зміг. Вочевидь, тягар реальності йому був непідйомний. На той час у Люби була тільки старша донька, яка бачивши його вряди-годи, частіше й не знала, як звати батька.
Мамо, там дядя Павло прийшов.
Чоловіка це дратувало.
Ти мене принижуєш! Дитина повинна розуміти, що я для неї роблю!
Люба спершу мовчала, памятаючи настанови матері про те, що кращого за батька ніколи не буде, але з часом переосмислила це й почала відповідати:
А що ж ти такого зробив?
Чи то повторна вагітність змінила її, чи набридло миритися із такою «радісною» сімєю Павло пішов, як тільки стало відомо про народження двох здорових хлопяків. Люба й не журилася особливо. Робота була, батьки в селі, господарство. Діти виростали на городині, фруктах та молочному свіжаку, який привозили бабуся й дідусь. Які вже там відпустки!
І виросли у Любки хороші діти. Надія, дивлячись на них, думала: якби була впевнена, що й у неї будуть такі чудові діти, то послухала б пораду Ірини.
Та все ж Надя боялася народжувати «для себе». Їй страшно було лишитись в цьому світі одною. Родини давно немає, а подруги в кожної своє. Якщо станеться щось із нею що буде з дитиною? Притулок? Інтернат? Хіба заслужене таке маленькій людині? Лише через те, що мама захотіла завести дитину від безнадії та самотності? Краще вже котики й шалик. Відповідальність завжди відповідальність.
Надя й не підозрювала, що весь жіночий гурт, на чолі з Іриною, давно й ретельно підшуковує їй нареченого. При тотальному дефіциті чоловіків у містечку, перебрали всіх, а «того самого» не було. Тому тихо змовчували, не турбували Надю, а лише Ірина зрідка «заходила знов», згодом картаючи себе за балакучість.
Кандидат таки знайшовся зовсім несподівано. Ні Ірина, ні бабусі, ні й сама Надія не придумали б такого.
Після чергової розмови Надя, витерши сльози, погодилась підмінити Ірину. Щоб швидше впоратися, залишилась на кілька годин, а ввечері вже взялася за сайт. З особливою любовю фотографувала білу мереживну сукню, яку придумала і пошила Люба, оздобила мереживом шедевр. Надя хотіла, щоб ця сукня прикрасила каталог магазину.
Весільна Ну й краса, Любко! Ти просто золота майстриня!
Скажи це синам. Учора ледь не до лиха. Вийшла на хвилинку, повернулась вони вже і до подолу дісталися з ножицями. Вистригли так акуратно, що й не помітила відразу. Прийшлося ніч просидіти, виправити.
Видно?
Ні. Мотив поміняла. Але тепер вже все ідеально.
Так, над рекламою сукні й розмірковувала Надя дорогою додому. Думки перервали звуки у підїзді.
Допоможіть
Десь там, серед звичних вечірніх голосів, ледве чутно пролунав поклик. Надія на мить застигла, зібралася з думками, а тоді почула знову:
Допоможіть
Вона не вагалася. Перескакуючи через сходинку, хутко збігла донизу, заколотила у двері голови ОСББ Марії Степанівни.
Біда, Маріє Степанівно!
В цій хаті неодноразово ділили горе і радість. Марія Степанівна не вагалась і, маючи дублікат ключів, відчинила квартиру Зінаїди Петрівни колишньої вчительки математики, подруги Надиної мами, яку шанували всі мешканці дому.
Зінаїда Петрівна впала у ванній, ударилася й не змогла встати нога відмовила, руки не слухалися. Довго лежала, чи то в напівсвідомості Але хто б її почув? Лише Надія.
Надя викликала швидку, допомогла потрапити в лікарню, потім доглядала вдома. Зінаїда Петрівна була вперта: «Не обтяжуй життя, Надійко», але зрештою змирилась бачила справжню доброту.
Ой, Надійко, якби ж усі були такі, як ти Де ж ті ангели, що мають тобі допомагати? А може, ти сама з них, ангелів?
Відтоді життя Надії набуло нових барв. Вдома її зустрічав не пустий дім, а сміх, порада, муркіт котів і Зінаїдина присутність.
А потім в Надійчині двері подзвонили.
Хто там? Іра? кинула на ходу, ставлячи фільм на паузу.
На порозі стояв чоловік: бородатий, суворий, у шкіряній жилетці зовсім не мешканець райцентру. Надія насторожилася.
До кого ви?
Доброго вечора! Зінаїда Петрівна тут проживає?
А ви хто їй?
Друзів відвідати приїхав, на Дніпро збираємось з байкерами. Заїхав провідати, давно не бачилися.
Думати не було коли: чорний Борис миттю кинувся до чоловіка.
О, Борю, привіт! усміхнувся чоловік, Давно тебе не бачив!
Весь образ його змінився. Відкрилась тепла усмішка, простота.
Проходьте, Надя нарешті впустила гостя.
Зінаїда Петрівна сяяла:
Сергійку! Дорогий! Яке щастя. Познайомся, це Надя мій янгол-охоронець і найкраща жінка на цілій планеті!
Сергій окинув Надію поглядом і почервонів.
Приємно познайомитись
Вони проговорили до ночі, а Зінаїда Петрівна під приводом прохання допомоги зробила все, аби молоді побули разом довше.
Сергій поїхав через два дні, але вже невдовзі повернувся, і Надія виявила себе в ролі нареченої.
Сергію, ми ж мало знаємо один одного, чи це правильно? Надя нервувала.
А кому те має бути цікаво, Надію? Ми вже дорослі.
Ірина й Люба звістку сприймали мовчки лише очі світилися радістю.
Надю, чи ні, не питатиму, чи ти його кохаєш. Не у тому віці ми вже, щоб із головою у почуття. Але думаю він добрий чоловік?
А з якого це віку, питати кохання не можна?! сміялася Надія.
А Ірина дивилась на подругу і подумки раділа: он яка учора сіренька мишка, а зараз королева. Любов творить дива!
Ой, я за літою з тою сукнею весільною! Надю, плани змінилися.
Уже зняла її з продажу, підморгнула Люба, про наряд не хвилюйся.
Такого весілля місто ще не бачило кортеж мотоциклістів, щирі сльози і сміх, скільки громади на вулиці всі «свої».
До кого це весілля?
Та це ж Надія, бібліотекарка, заміж виходить.
Бодай їй щастя! Жінка чудова!
Через три роки Сергій обережно підтримає Зінаїду Петрівну, виводячи її з машини до входу в пологовий, а та віджене його з посмішкою:
Я сама! Йди зустрічай сина!
Надя виправить новеньку сукню від Люби, підправить зачіску і скомандує фотографу:
Усі! Щоб усіх було видно!
І фотограф так і зробить: на сходах стоятиме і Люба з дітьми, і Ірина з чоловіком, і весь жіночий гурт із Марією Степанівною на чолі.
А інакше й бути не може. Добрих людей повинно бути багато і саме вони роблять це життя світлим, теплим і справжнім.
Головне, не втрачати віри у себе і тоді доля обовязково посміхнеться у відповідь.
