**Щоденник**
“Синку, ти отримаєш будинок. Але благаю, піклуйся про свою хвору сестру. Її не можна кинути”, — прошепотіла мати.
“Послухай мене, сину…” — ледве чутно видихнула вона.
Кожне слово давалося їй з надзвичайним зусиллям. Хвороба безжально підточувала її сили. Вона лежала на ліжку, виснажена, прозора мов тінь. Тарасові здавалося, що це не його матір. Колись вона була сильною жінкою, повною життя, з щирою посмішкою. А тепер…
“Сину, благаю, не покидай Наталку… Вона особлива, але вона наша… Обіцяй мені…” — мати несподівано міцно стиснула його руку. Звідки в ній стільки сил?
Тарас наморщився. Його погляд мимоволі зісковзнув до старшої сестри, яка сиділа в кутку їхньої невеличкої квартири у Львові. Їй було за сорок, а вона, немов мала дитина, гралася з лялькою, приспівуючи щось несвідоме. Посміхалася, наче попереду чекало свято, а не прощання з матір’ю.
У Тараса було все: власна будівельна компанія, дорогий позашляховик, просторий будинок над Дніпром. Але місця для Наталки там не було. Його діти боялися її дивної поведінки, а дружина, Марія, називала її “божевільною”. Хоч Наталка була тихою, нікого не чіпала.
“Ну… розумієш… у мене сім’я… а Наталка вона…” — пробурмотів Тарас, намагаючись вивільнити руку з материного слабкого, але міцного стиску.
“Синку, будинок твого батька перейде до тебе… А для Наталки я залишила трикімнатну квартиру. Все вже оформлено.”
“Звідки гроші?!” — Тарас і Марія переглянулися, вражені. Від цієї новини їхні обличчя навіть посвітлішали.
“Я доглядала за старою вчителькою… Носила їй їжу, ліки… Вона була доброю. Я не чекала, що вона заповість мені свою оселю. Я переписала її на Наталку, щоб у неї був свій куток. Але ти… будь поряд із нею, благаю…”
Вони попрощалися. Мати померла тієї ж ночі.
Наталка, здавалося, не усвідомлювала, що стала сиротою. Тарас одразу забрав її до себе та почав ремонт у тій квартирі.
“Нащо Наталці такий великий простір? Нехай поки живе з нами. А туди здамо помешкання”, — з ентузіазмом пояснив він дружині.
Марія спочатку не заперечувала. Наталка не створювала клопоту: цілими днями гралася з ляльками або перебирала речі у шафі. Але її дивність лякала. “Сьогодні вона спокійна, а що буде завтра?” — шепотіла Марія.
“Почекай трохи”, — просив Тарас. Та через півроку після смерті матері він за допомогою знайомого нотаріуса переписав на себе і батьківський будинок, і сестрину квартиру. Наталку він умовив підписати якісь папери, не пояснюючи що це.
З того дня життя сестри перетворилося на пекло.
Коли Тарас був на роботі, Марія знущалася над Наталкою. Обзивала її, замикала в кімнаті, іноді ставила перед нею миску з кормом для котів. Одного разу вона вдарила Наталку по обличчю. Та так злякалася, що описалася.
“Ти не лише божевільна, а ще й нестерпна? Геть з мого дому!” — репетувала Марія.
Вона зібрала речі Наталки у сміттєвий пакет і викинула за ворота.
“Де Наталка? Я не бачив її сьогодні”, — спитав Тарас увечері.
“Пішла!” — відрізала Марія. — “Уяви, твоя сестра описалася, а потім сховалася у спальні. Я ледве відчинила двері, а вона схопила сумку й тікала. Не буду ж я за нею ганятися!”
Тарас завмер. Подумавши, сказав:
“Ну, якщо пішла…” — і включив телевізор. — “До речі, я знайшов орендарів для тієї квартири”.
Ніч була важкою. Він не спав, думаючи про сестру. Де вона? Адже вона була немов дитина. ЛеНа світанку Тарас почув, як хтось легенько доторкнувся до його плеча, і, відкривши очі, побачив Наталку – вона стояла біля ліжка, мовчазна і біла, як привид, а потім почала зникати у ранковому світлі, залишивши його одного з нестерпним каменем на душі.
