У сироти, яка виросла в інтернаті, вийшло влаштуватися офіціанткою у престижному ресторані. Але після того, як вона випадково пролила борщ на заможного клієнта, її доля різко змінилася.
“Дівчино, ти взагалі усвідомлюєш, що наробила?!” кричав Семен, розмахуєючи половником. “Борщ на підлозі, клієнт облитий, а ти стоїш, як істукан!”
Олена подивилася на темну пляму на дорогому костюмі чоловіка і відчула, як у ній все стиснулося. Це кінець роботи. Півроку зусиль і все намарно. Тепер цей барига влаштує скандал, вимагатиме компенсації, і її виженуть без відступних.
“Будь ласка, пробачте Зараз усі приберу”, прошепотіла вона, хапаючи серветки зі столу.
Чоловік підняв руку, щоб її зупинити:
“Почекайте. Це я винен. Різко повернувся і відволікся на дзвінок.”
Олена завмерла. За два роки роботи офіціанткою вона чула багато чого, але щоб клієнт вибачався перед нею такого ще не було.
“Ні, це я недбало”, пробурмотіла вона.
“Не хвилюйтеся. Костюм можна почистити. А ви не обпеклися?”
Вона похитала головою, досі не вірячи в те, що відбувається. Чоловікові було років сорок пять, з сивиною у волоссі та в окулярах. Говорив спокійно, без тієї фальшивої ввічливості, яку зазвичай демонструють заможні відвідувачі.
“Тоді дозвольте мені перевдягнутися, а ви принесіть новий борщ. Тільки цього разу обережніше”, він ледь помітно посміхнувся.
Ігор, адміністратор залу, зявився нізвідки.
“Пане Коваленко, пробачте за інцидент! Ми обовязково компенсуємо вартість костюма”
“Ігор Петровичу, не треба. Все гаразд.”
Олена принесла нову порцію борщу, руки її досі тремтіли. Коваленко їв повільно, іноді задумливо поглядаючи на неї.
“Як вас звати?”
“Олена.”
“Скільки ви тут працюєте?”
“Півроку.”
“Подобається?”
Вона знизала плечима. Що тут казати? Робота як робота. Зарплата нормальна, а колектив як пощастить.
“А де працювали раніше?”
Питання було просте, але Олена внутрішньо напружилася. Багаті чоловіки не питають просто так про минуле офіціанток.
“У іншому кафе”, коротко відповіла вона.
Коваленко кивнув і більше не допитувався. Розрахувався, залишив щедрі чайові та пішов.
“Тобі пощастило”, буркнув Семен. “Якби в моїй молодості траплялися такі клієнти, я б уже на пенсії сидів.”
Через тиждень Коваленко знову завітав до ресторану. Зайняв той самий столик і попросив, щоб його обслуговувала Олена.
“Як справи?” запитав він, коли вона принесла меню.
“Нормально.”
“Где живете?”
“Знімаю кімнату.”
“Одна?”
Олена трохи різко поклала меню.
“А що?”
Коваленко підняв руки, мов би заспокоюючи:
“Вибачте, не хотів лізти у справи. Просто ви нагадуєте мені одну людину.”
“Кого?”
“Мою сестру. Вона у вашому віці теж була самостійною.”
Олена відчула, як щось стиснулося всередині. “Була” значить, вже немає.
“Вона десь працює?”
“Ні”, Коваленко зробив паузу. “Її давно немає.”
Їхню розмову перервав інший клієнт, який попросив рахунок. Коли Олена повернулася, Коваленко вже закінчував свій салат.
“Можна я буду часто сюди приходити?” запитав він. “Мені тут подобається.”
“Звісно, це громадське місце.”
“А якщо я попрошу, щоб мене завжди обслуговували ви?”
Олена знизала плечима. Клієнт завжди правий, особливо коли добре платить.
Коваленко почав приходити двічі на тиждень. Замовляв те саме: борщ, салат, основну страву. Їв повільно, іноді тихо говорив по телефону. Ідеальний відвідувач.
Поступово він почав розповідати про себе. Володіє мережею будівельних магазинів, живе з дружиною у будинку за містом. Дітей у них немає.
“Звідки ви?” запитав він одного разу.
“З міста”, ухильливо відповіла Олена.
“Батьки живі?”
“Ні.”
“Давно їх немає?”
“Я їх не памятаю. Виросла в інтернаті.”
Коваленко завмер, його ложка зависла над тарілкою.
“В якому?”
“У чотирнадцятому інтернаті на Садовій.”
“Зрозумів. Скільки вам років?”
“Двадцять два.”
“Коли вийшли з інтернату?”
“У вісімнадцять. Спочатку дали гуртожиток, потім знімала сама.”
Коваленко перестав їсти. Дивився на неї дивно, ніби тільки зараз помітив.
“Щось не так?” запитала Олена.
“Ні, усе гаразд. Просто моя сестра теж виросла в інтернаті.”
“Бідолага.”
“Так. Мені тоді було двадцять, я навчався в університеті. Не міг її забрати жив у гуртожитку, ледве виживав на стипендію.”
“А потім?”
“Потім було вже запізно.”
У його голосі був такий біль, що Олена не стала розпитувати далі. Не її справа була копатися в чужих спогадах.
Наступного тижня Коваленко приніс їй подарунок невелику акуратну коробочку
