Снилося дивовижне, мов у туманному сні. В сиротинці, де вітер вив під вікнами, виросла дівчина Олеся Довбенко. Вона влаштувалась офіціанткою у престижний ресторан «Золотий дуб» у Львові. Та одного разу, коли страва з супом випадково опинилась на дорогому костюмі заможного клієнта, її доля змінилася назавжди.
“Олесю, ти взагалі уявляєш, що наробила?!” гримнув Степан, махаючи ложкою. “Суп на підлозі, клієнт облитий, а ти стоїш, як камяна баба!”
Олеся подивилась на темну пляму на костюмі чоловіка, і в ній все стиснулося. Кінець роботі. Шість місяців старань і все даремно. Тепер цей багатій почне скандалити, вимагати компенсації, і її виженуть без відступних.
“Прошу, вибачте Зараз усі приберу”, пробубоніла вона, хапаючи серветки зі столу.
Чоловік підняв руку, щоб зупинити її:
“Стійте. Це я винен. Різко повернувся, бо телефон задзвонив.”
Олеся завмерла. За два роки роботи офіціанткою вона чула всяке, але щоб клієнт вибачався перед нею таке траплялося вперше.
“Ні, це я невдаха” промовила вона.
“Не хвилюйтеся. Костюм можна почистити. А ви не обпеклися?”
Вона похитала головою, досі не вірячи в те, що відбувається. Чоловікові було років сорок пять, з сивиною у волоссі та в окулярах. Говорив він спокійно, без тієї фальшивої ввічливості, яку зазвичай демонстрували заможні клієнти.
“Тоді дозвольте мені переодягнутися, а ви принесіть новий суп. Тільки цього разу будьте обережніше”, ледве посміхнувся він.
Із нізвідки зявився Ігор, адміністратор зали.
“Пане Бойко, пробачте за інцидент! Ми обовязково відшкодуємо збитки за костюм”
“Ігор Васильовичу, не треба. Усе гаразд.”
Олеся принесла нову порцію супу, руки досі тремтіли. Бойко їв повільно, іноді задумливо поглядаючи на неї.
“Як вас звати?”
“Олеся.”
“Скільки ви тут працюєте?”
“Шість місяців.”
“Подобається?”
Вона знизала плечима. Що тут казати? Робота як робота. Зарплата непогана, а от колектив як пощастить.
“А де працювали раніше?”
Питання було просте, але Олеся напружилася. Багатії не питають просто так про минуле офіціанток.
“В іншій кавярні”, відповіла вона коротко.
Бойко кивнув і більше не цікавився. Заплатив, залишив щедрі чайові та пішов.
“Тобі пощастило”, буркнув Степан. “Якби в моїй молодості був такий клієнт, давно б на пенсії сидів.”
Через тиждень Бойко знову прийшов до ресторану. Зайняв той самий столик і попросив, щоб його обслуговувала Олеся.
“Як справи?” запитав він, коли вона піднесла меню.
“Нормально.”
“Де живете?”
“Знімаю кімнату.”
“Сама?”
Олеся різко поклала меню.
“А що?”
Бойко підняв руки, мов би просячи миру:
“Вибачте, не хотів лізти не в своє діло. Просто ви нагадуєте мені одну людину.”
“Кого?”
“Мою сестру. Вона в твоєму віці теж була самостійною.”
Олеся відчула, як щось стиснулося всередині. “Була” значить, її вже немає.
“Вона десь працює?”
“Ні”, Бойко замовк. “Її давно вже немає.”
Їхню розмову перервав інший клієнт, який просив рахунок. Коли Олеся повернулася, Бойко вже доїдав салат.
“Можу я часто сюди приходити?” запитав він. “Мені тут подобається.”
“Звісно, це публічний заклад.”
“А якщо я попрошу, щоб мене завжди обслуговували ви?”
Олеся знову знизала плечима. Клієнт завжди правий, особливо коли добре платить.
Бойко почав приходити двічі на тиждень. Замовляв те саме: суп, салат, основна страва. Їв повільно, іноді тихо розмовляв по телефону. Ідеальний відвідувач.
Поступово він почав розповідати про себе. Володіє мережею будівельних магазинів, живе з дружиною в будинку за містом. Дітей немає.
“Ви звідки?” запитав він одного разу.
“З міста”, ухильн
