Я стала сиротою всього у шість років. Моя мати вже мала двох доньок і народжувала третю. Я памятаю все: як мама кричала, як збіглися сусідки, як плакали, як голос мами поступово зтих
Чому не викликали лікаря? Чому не повезли до лікарні? Я ніколи цього не зрозумію. Може, через те, що село було глухе? Чи через засніжені дороги? Досі не знаю, але ж причина мала бути. Мама померла під час пологів, залишивши нас мене, сестричку та новонароджену Поліну.
Після смерті мами тато зовсім загубився. Родичі жили далеко, на Заході, ніхто не міг допомогти йому з нами. Сусідки порадили швидко одружитись. І не минуло й тижня після похорону, як він уже був заручений.
Йому радили посватати вчительку казали, добра жінка. Тато пішов, і вона погодилась. Мабуть, він їй сподобався. Тато справді був гарним високий, стрункий, з глибокими циганськими очима, в яких можна було потонути.
Того ж вечора він привів наречену знайомитись.
Ось, я привів вам нову маму!
Я розлютилась, відчуваючи щось важке в грудях. Ще в хаті був мамин дух, ми носили сукні, які вона шила й прала, а він уже веде до нас іншу. Зараз я розумію його, але тоді ненавиділа обох. Не знаю, що вона думала про нас, але увійшла в хату, весело закинувши руку на татове плече.
Вони були трохи пяні, і вона сказала:
Кличте мене мамою тоді залишусь.
Я шепнула сестрі:
Це не наша мама. Наша вмерла. Не клич її так!
Сестра вибухнула плачем, а я, старша, наважилась:
Ні, ми не будемо тебе так називати. Ти нам чужа!
Ох, яка гостра на язик дівчинка! Ну що ж, тоді я не залишусь.
Вчителька вийшла, тато хотів іти за нею, але зупинився на порозі. Постояв, опустивши голову, потім повернувся, обняв нас і розплакався навзрид. Ми плакали разом, навіть маленька Поліна в люльці захлипала. Ми ридали за мамою, тато за любимою дружиною, але наш біль був глибшим. Сльози сиріт скрізь однакові, а туга за матірю міжнародна, на всіх мовах. Єдиний раз у житті я бачила, як плаче тато.
Він залишився з нами ще на два тижні працював у лісгоспі, і його бригада збиралась у ліс. Що робити? В селі іншої роботи не було. Він домовився з сусідкою, залишив гроші на їжу, віддав Поліну іншій жінці і пішов.
Ми залишились самі. Сусідка приходила, варила, топила піч і йшла. У неї свої клопоти. А ми цілими днями сиділи вдома голодні, змерзлі й налякані. Село почало шукати нам вихід. Потрібна була жінка з великим серцем, яка прийме чужих дітей як своїх. Де таку знайти?
Випадково дізнались, що далека родичка однієї із селянок знає молоду жінку, яку кинув чоловік, бо вона не могла мати дітей. Може, дитина в неї була, але померла точно ніхто не знав. Їй написали листа, і через іншу тітку, Зіну, покликали до нас.
Тато ще був у лісі, коли Зіна рано вранці прийшла в хату. Так тихо увійшла, що ми й не почули. Я прокинулась від кроків у хаті. Хтось ходив так, як мама, дзвенів посудом на кухні, а в повітрі запахло млинцями!
Ми з сестрою, цікаві, підглядали через щілину. Зіна спокійно прибирала: мила посуд, підмітала підлогу. Нарешті, за нашим шелестом зрозуміла, що ми не спимо.
Ну що, мої білявоньки, ідемо снідати!
Нас здивувало, що вона так нас кличе. У нас, як у мами, було світле волосся й блакитні очі.
Ми набрались сміливості й вийшли.
Сідайте за стіл!
Не зважаючи, ми накинулись на млинці й почали відчувати до цієї жінки довіру.
Кличте мене тітонькою Зіною.
Потім вона викупала нас з сестрою Вірою, випрала все й пішла. Наступного дня знову прийшла. Хата на її руках перетворилась чисто й затишно, як за мами. Минуло три тижні, тато був у лісі, а тітка Зіна доглядала нас як могла, але не дозволяла до себе звикати. Особливо Віра до неї тягнулась їй було всього три. Я ж була насторожі. Тітка Зіна була суворою, трималась осторонь. Наша мама ж любила сміятись, співати, кликала тата «Володимире».
Що буде, коли ваш тато повернеться? Який він? запитала вона якось.
Я, недоладна, так його розхвалила, що ледь не зіпсувала все!
Він дуже хороший! Коли випє одразу засинає!
Тітка Зіна насторожено підвела брови:
Він часто пє?
Часто! відповіла сестра.
Я під столом штовхнула її ногою й поспішно додала:
Та ні, тільки по святах!
Тієї ночі Зіна пішла заспокоєна, а ввечері повернувся тато. Увійшовши, озирнувся:
Думав, ви тут у злиднях, а ви живете, як царівни.
Ми розповіли все, як уміли. Він задумався, потім сказав:
Піду знайомлюсь із новою господинею. Яка вона?
Красуня! відповіла Віра. І млинці пече, і казкиТато посміхнувся, взяв тітку Зіну за руку, і з того дня вона стала для нас справжньою мамою, хоча й не замінила ту, яку ми втратили.
