Шестирічною сиротою: мама двох дівчаток чекала третю
Я залишилася сиротою у шість років. Моя мама вже виховувала двох доньок і готувалася до народження третьої. Я памятаю все: як вона кричала від болю, як збіглися сусідки, як плакали, як голос мами поступово зник
Чому не викликали лікаря? Чому не повезли до лікарні? Я ніколи не зрозумію. То село було так далеко? Чи, може, дороги завалило снігом? Досі не знаю, але причина, мабуть, була. Мама померла під час пологів, залишивши нас із сестрою та новонародженою Поліною.
Після цього тато зовсім збився з пантелику. Родичі жили далеко десь на Заході, ніхто не допомагав йому доглядати за нами. Сусідки порадили йому швидко одружитись знову. Не минуло й тижня після похорону, як він уже знайшов собі наречену.
Люди підказали візьміть нашу вчительку, добра жінка. Тато пішов і дістав від неї «так». Вочевидь, вона його теж привабила. Тато був молодим і гарним високий, стрункий, з чорними, як у цигана, очима, в яких легко було загубитися.
Того ж вечора він привів її познайомитись:
Ось, я привів вам нову маму!
Я розлютилася. Щось скребло в серці, я не усвідомлювала чому, але відчувала тут щось не так. У хаті ще пахло мамою. Ми досі носили сукні, які вона зшила й випрала, а він уже тягне до нас чужу жінку. Тепер я розумію, а тоді ненавиділа його й цю «наречену». Що вона собі уявляла? Увійшла до хати, весела, пяна, рука в руку з татом.
Кличте мене мамою і я залишусь, сказала вона.
Я шепнула молодшій сестрі:
Це не наша мама. Наша померла. Не клич її так!
Сестра розревілась, а я, старша, виступила наперед:
Ні, ми не будемо тебе так називати. Ти нам чужа!
Ого, яка смілива дівчинка! Ну, тоді я не залишуся.
Вчителька вийшла. Тато хотів іти за нею, але зупинився на порозі, нерішучий. Постояв, похилив голову, потім повернувся, обняв нас і заридав. Ми теж плакали. Навіть маленька Поліна в колисці захнипала. Ми оплакували маму, тато кохану дружину, але наш біль був глибший. Сльози сиріт однакові на всій землі, а туга за матірю мова, зрозуміла всіма.
Тоді я вперше і востаннє бачила, як плаче тато.
Він пробув із нами ще два тижні працював у лісорубній бригаді, і ось їх відправляли в ліс. Що робити? У селі іншої роботи не було. Він домовився із сусідкою, залишив грошей на їжу, Поліну віддав іншій жінці, а сам поїхав.
Ми залишилися самі. Сусідка приходила, варила, топила піч і йшла геть. У неї були свої клопоти. А ми цілими днями сиділи вдома голодні, змерзлі й налякані. Село почало шукати для нас вихід. Потрібна була така жінка, яка б прийняла нас, як своїх. Де її знайти?
Поговорили і дізнались: у однієї із селянок є далека родичка, а в тієї знайома молода жінка, яку чоловік кинув, бо вона не мала дітей. Або ж була дитина, та померла, і Бог більше не дав Хто знає? Знайшли адресу, написали листа й через іншу тітку, Зіну, запросили її до нас.
Тато ще був у лісі, коли рано-вранці Зіна прийшла до нас. Увійшла так тихо, що ми не почули. Я прокинулася у хаті хтось ходить. Так, як мама… Брязкає в кухні посудом, а в повітрі пахне млинцями!
Ми з сестрою визирнули з-за двері. Зіна спокійно прибирала: мила посуд, витирала підлогу. Потім зрозуміла, що ми не спим.
Ну що, мої золоті, ідіть снідати!
Нас здивувало, як вона нас назвала. Ми були біляві, з блакитними очима, як наша мама.
Зібравши всю сміливість, ми вийшли.
Сідайте за стіл!
Не вагаючись, ми зїли млинці й почали відчувати до неї довіру.
Кличте мене тітою Зіною.
Потім вона викупала нас із сестрою Вірою, випрала все й пішла. Наступного дня знову прийшла. Хата за кілька днів перетворилась чиста й затишна, як за мами.
Минуло три тижні. Тато ще не повертався. Тітка Зіна піклувалась про нас, але не дозволяла до неї привязуватись. Особливо Віра тягнулась до неї їй було всього три роки. Я ж не довіряла. Тітка Зіна була суворою, трималась на відстані. Наша мама була жвавою, співала, танцювала, кликала тата «Володимиром».
Що буде, коли тато повернеться? А який він, ваш тато? запитала вона.
Я так його нахвалила, що мало не все зіпсувала:
Він чудовий! Дуже добрий! Коли випє одразу засинає!
Тітка Зіна насторожилась:
Часто пє?
Дуже! відповіла сестричка, а я під столом штовхнула її й сказала:
Та ні, тільки по святах!
Тієї ночі вона пішла заспокоєна, а тато якраз повернувся з лісу. Увійшов, озирнувся й здивувався:
Думав, живете як жебраки, а ви тут, як князівни!
Розповіли й Підемо знайомитись із вашою новою мамою, сказав він, і в його очах зявилась надія, яка зробила його схожим на того батька, що колись сміявся разом із нашою справжньою мамою.
