Багато років тому світ Леоніда Івановича розсипався і відродився знову, яскравий, як ранкова зоря. Тоді його шестирічна донька Олеся, ясна зірка його життя, почала слабшати. Її усмішка, що коліно освітлювала навіть найпохмуріші куточки, траплялася все рідше. Лікарі, спочатку стримані, а потім холодні, ніби зимовий вітер, оголосили вирок: невиліковна хвороба. Пухлина мозку. Слово, від якого кров стигала в жилах. Але для Олесі це не був кінець це був виклик, який вона прийняла з гідністю справжньої князівни.
Леонід і Ганна, люди, чиї серця розбились ще до того, як усвідомили, що вони можуть розбитися, робили усе, щоб дати доньці шанс. Вони мріяли, щоб Олеся пішла до школи, навчилася читати, писала листи до Святого Миколая. Їхня мрія була простою як для інших, але для них вона здавалася неможливою.
Вони знайшли вчительку Дарію Михайлівну, жінку з добрими руками і мудрим серцем. Вже за два тижні вона помітила тривожний знак: після кожного заняття у Олесі починався біль у голові. Дівчинка стискала скроні, блідла, але наполегливо просила продовжити. «Я хочу вчитися, казала вона. Я маю встигнути». Дарія Михайлівна, не в змозі мовчати, обережно порадила батькам звернутися до лікаря:
Це може бути не просто стомленість. Треба перевіритися. Серйозно. Дуже серйозно.
Ганна, жінка з материнською інтуїцією, відчула: щось не так. Вона записала доньку на обстеження того ж дня. Наступного ранку вся родина батько, мати й тендітна, як квітка, Олеся пішла до лікарні. Леонід, завжди сильний і впевнений чоловік, переконував себе: «Це вікові зміни. Організм росте. Все пройде». Він не міг, просто не міг допустити думку, що його донька хвора. Олеся була дивом довгоочікуваною дитиною, народженою у 37 років, коли всі вже не сподівалися. Щодня вони шептали: «Дякуємо Тобі, Боже, за неї». А тепер здавалося, що Бог забирає свій дар.
Три години ціла вічність вони провели у лікарні. Лікар був холодний, як січневий мороз. Наступного дня, залишивши Олесю з нянею, батьки повернулися за результатами. У кабінеті їх зустріли мовчанням і важким поглядом.
У вашої дитини пухлина мозку, сказав лікар. Прогнози невтішні.
Ганна здригнулася, ніби під нею підлогу вихопили. Обличчя Леоніда закамяніло. Він стояв, ніби в тумані, не вірячи, не приймаючи. Це не могло бути правдою. Помилка. Помилка долі. Вони побігли до іншої лікарні, потім ще однієї, ще. Скрізь той самий діагноз. Той самий вирок.
Почалася бороть
