П’ять років тому світ Леоніда Івановича розсипався — а потім знову зібрався, але вже інакше. Тоді його шестирічна донька Олеся, яка завжди сяяла, як сонце, почала слабшати. Її усмішка, що колись освітлювала навіть найпохмуріші кутки, з’являлася все рідше. Лікарі спочатку мовчали, потім холодно винесли вирок: невиліковна хвороба. Пухлина мозку. Слово, яке неможливо вимовити, не зідхнувши. Але для Олесі це не було кінцем — це був виклик, який вона прийняла з гідністю справжньої княгині.
Леоніда і Ганну, чиї серця розбились ще до того, як вони зрозуміли, що їх можна розбити, не зупинило ніщо. Вони мріяли, щоб Олеся пішла до школи, навчилася читати, рахувати, щоб перед сном їй читали казки. Для багатьох — це звичайні речі. Для них — це був подвиг.
Вони найняли вчительку — Марію Степанівну, жінку з добрими руками і мудрим серцем. Вже через два тижні вона помітила тривожний симптом: після кожної півгодини занять у Олесі починався сильний біль у голові. Дівчинка стискала скроні, блідла, але наполегливо просила продовжити. «Я хочу вчитися, — казала вона. — Я маю встигнути». Марія Степанівна не могла мовчати й тихо, але рішуче порадила батькам звернутися до лікаря:
— Це може бути не просто втома. Треба перевірити. Серйозно. Дуже серйозно.
Ганна, жінка з материнською інтуїцією, відчула — щось не так. Вона записала доньку на обстеження того ж дня. Наступного ранку вся родина — батько, матір і тендітна, як весняна квітка, Олеся — пішли до лікарні. Леонід, сильний, впевнений у собі чоловік, переконував себе: «Це вікові зміни. Організм росте. Все пройде». Він не міг, просто не міг допустити думку, що його донька хвора. Олеся була дивом — довгоочікуваною дитиною, яка народилася, коли їм було по 37, і всі вже думали, що вони не стануть батьками. Кожного ранку вони шептали: «Дякую, Господи, за неї». А тепер здавалося, що Бог забирає Свій дар.
Три години — ціла вічність — вони провели в лікарні. Лікар був холодний, як зимовий вітер. Наступного ранку, залишивши Олесю з нянею, батьки повернулися за результатами. У кабінеті їх зустріли мовчання і важкий погляд.
— У вашої дитини пухлина мозку, — сказав лікар. — Прогноз — невтішний.
Ганна захиталася, ніби під нею підлогу забрали. Обличчя Леоніда наче закам’яніло. Він стояв, немов у тумані, не вірячи, не приймаючи, не бажаючи. Це не могло бути правдою. Помилка. Помилка Всесвіту. Вони побігли до іншої клініки, потім — до третьої, четвертої. Скрізь — той самий діагноз. Той самий вирок.
Почалася битва. Битва за кожен день, за кожен подих. Леонід і Ганна продали бізнес, будинок, машину. Вони літали до Америки, Німеччини, Ізраїлю. Платили за експериментальні методи, за найкращих лікарів, за останню надію. Але медицина розвела руками. Олеся в’яла. Повільно, неминуче. Але — з усмішкою.
Одного вечора, коли сонце ховалося за обрій, забарвлюючи кімнату в золото, Олеся тихо сказала батькові:
— Тату… ти обіцяв мені песика на день народження. Пам’ятаєш? Я так хочу з ним пограти… Я встигну?
Серце Леоніда розірвалося. Він стиснув її маленьку руку, дивився у світлі очі й прошепотів:
— Звісно, донечко. Звісно, подаруємо. І ти обов’язково з ним пограєш. Обіцяю.
Ганна плакала всю ніч. Леонід стояв біля вікна, дивився в темряву і шепотів у порожнечу:
— Навіщо ти забираєш її? Вона така добра, така світла… Візьми мене! Забери мене замість неї! Я не потрібен цьому світу, а вона — вона потрібна всім!
Наступного ранку він тихо увійшов до кімнати Олесі, притискаючи до грудей маленького цуценя — золотистого ретривера з очима, повними доброти. Раптом цуцик вирвався, метнувся килимом, як блискавка, і стрибнув на ліжко. Олеся розплющила очі — і вперше за довгий час засміялася.
— Тату! Який він гарний! — скрикнула вона, пригортаючи цуценя. — Я назву його Барс!
Відтоді вони не розлучалися. Барс став її тінню, захисником, її голосом, коли слова вже не підкорялися. Лікарі давали Олесі півроку. Вона прожила вісім місяців. Можливо, саме любов до Барса дала їй сили боротися. А може, це був дар згори — дар, який продовжить жити.
Коли Олеся вже не могла встати, вона тихо розмовляла з собакою:
— Я скоро піду, Барсе. Назавжди. Ти, може, забудеш мене… Але я хочу, щоб ти пам’ятав. Ось, візьми моє каблучко.
Вона зняла маленьке золоте каблучко з пальця й акуратно повісила його на нашийник. Сльози котилися по її щоках.
— Тепер ти точно згадаєш мене. Обіцяєш?
Через кілька днів Олеся пішла. Тихо, в обіймах батьків, з Барсом, що лежав поряд. Ганна втратила глузд від горя. Леонід став чужим самому собі. А Б
