Село Заріччя, занурене в тінь вікових ялин та берез, повільно згасало. Колись тут кипіло життя, а тепер із сотні дворів лишилося два десятки, де доживали свій вік старі люди, забуті світом. У давні часи Заріччя процвітало: міцні зруби, вкриті потемнілим від часу гонтом, зберігали спогади про дні, коли місцеві майстри славилися своїми ярмами та візками. Та з появою машин кінна тяга віджила своє, і село почало занепадати. Ліс, що оточував Заріччя, був багатий на дари, але взимку ставав небезпечним — голодні вовки шарпалися по околицях, змушуючи селян тримати зграї собак, чий гавкіт розривав нічну тишу, попереджаючи про лихо.
У п’ятдесяті роки кушнірське ремесло, яке століттями годувало село, занепало. Заріччя перетворилося на ферму великого радгоспу. Колишні майстри стали пастухами та доярками. Дід Григорій Коваленко все життя пропрацював свинарем. З десяти років він доглядав за поросятами, а, підорослішав, став доглядати за племінним стадом, яке славилося на всю округу. Але в дев’яностих радгосп розкрали, худобу продали, а Григорія, як і інших дідів, відправили на пенсію. Молодь потягнулася до міста, і село спорожніло. Син Григорія продав корови та поїхав із сім’єю, залишивши батька з хворою дружиною Ганною у великій хаті, оточеній порожніми коморами. Життя зупинилося: кухня, старий телевізор та безкінечна тиша.
Та одного разу навесні до Заріччя приїхав старий друг Григорія, Петро Сірко, і привіз подарунок — крихітний рудий клубочок шерсті. «На твоє сімдесятиріччя, Григорію! Це цуценя кавказької вівчарки, породистий, з доброю кров’ю. Буде тобі вірним другом, готовим життя за тебе віддати», — сказав Петро, показуючи фото велетенського пса, обвішаного медалями. — «Вирости його, і він прославить нашу область на виставках!» Григорій взяв цуценя, і воно довірливо притулилося до його грудей. Дід облаштував йому лежанку в коробці, але цуценя скулило, шукаючи тепла. Ганна бурчала: «Приволік цуценя, тепер няньчись!» Григорій знайшов стару дитячу пляшечку, налив молока і почав колихати маля, немов дитину. «Сумую за матір’ю», — буркнув він, відмахнувшись від дружини.
Цуценя росло стрімко. Назвали його Буркою — за гордовитий характер. Він визнавав лише Григорія, дичився чужих і незабаром перетворився на грізного пса, який розумів господаря з півслова. За рік крихітний клубочок став могутнім сторожем, який охороняв двір від курей та гусей, а вночі залізав до Григорія у ліжко, гріючи його ноги.
Але біда прийшла до Заріччя. На околиці почали горіти покинуті хати. Старушки запанікували, благаючи Григорія з Буркою патрулювати село. Так дід став нічним сторожем. Разом із псом вони обходили вулички, і пожежі припинилися. Та незабаром у село понаїхали чужі — кияни, які скуповували порожні хати та землі на лузі, де колись паслася худоба. До зими на місці луга виріс селище з розкішних котеджів, оточених бетонним парканом. Нові господарі найняли Григорія охороняти їхнє багатство.
«Одні тікають із села до міста, інші — із міста до села, — міркував Григорій, обходячи селище з Буркою. — А ми, старі, лишаємося нікому непотрібними». Час біг, здоров’я Ганни погіршувалося. Лікарі призначили дієту та інсулін, але Григорій помітив, як вона потай їла цукерки, ніби поспішаючи до кінця. У грудні вона тихо померла. На похоронах старенькі скаржилися, що Ганна пішла без відспівування — церкву в Заріччі зруйнували ще в минулому столітті.
На могилі дружини Григорій поклявся збудувати каплицю. Він збирав гроші, а через півроку вирушив до сусіднього села, де стояла стародавня каплиця святого Пантелеймона. Повернувшись, він вибрав місце, викопав яму під фундамент і почав будівлю. До осені над дерев’яною каплицею з’явився хроДід стояв біля каплиці, гладив Бурку по голові і тихо шепотів: «Якби не ти, старий друже, ми б ніколи не встояли».
