Сідина в бороду. Життєва історія
“Федьку, Федьку! Що в тебе на роботі? Все гаразд?”
“Нормально. Як завжди.”
“Федьку, Федюню, ходімо вечеряти! Я вареників наліпила, як ти любиш. Ну ж бо?”
“Не хочу.”
“Федьку, ну як же так? Я тебе чекала, без тебе не сідала.”
“Таню, ну що ти причепилась, як реп’ях! Їй-бо, набридла! Ти що, дитина, сама не можеш поїсти? Без мене й ложку в рот не понесеш?”
“Федьку, не сердься…”
“Тьху! Гидко слухати! Тобі самій не огидно, Таню? Нащо ти переді мною ці поклони б’єш? Ти мене своєю турботою давиш, розумієш? Задихаюся я з тобою! Душно мені, Таню, набридло все! Не життя це, а мука. Твоє вічне ‘Федьку, Федьку’ – скільки можна?”
“Федьку, випий горілочки, полегшає. Ти втомився…” Тетяна винувато крутила кінчик фартуха.
“Ти дурна, чи прикидаєшся? І фартух цей наділа – як на сміх! В мене інша є, чуєш? Іншу люблю, з нею дихаю! Іду я від тебе, Таню.”
“Йдеш? Подумав добре? Знай, назад дороги не буде. Я хоча й м’яка, але коли рішу – то назавжди. Думаєш, мені легко було мовчати, знаючи про твою іншу? Дивись, Федьку, чи варта вона того, щоб сім’ю руйнувати?”
“Не вернуся.”
Федір, не роззуваючись, увійшов у спальню. Чисті вишиті рушники тепер прикрашали брудні сліди від чобіт. Він швидко склав речі в мішок, окинув оком кімнату й вийшов, не глянувши на Тетяну.
Ідучи через село, думав: чи правильно він робить? 20 років разом, син – добрий хлопець, офіцер. Та далеко живе, рідко бачимось. Що скаже на розлучення? Та вже дорослий, зрозуміє.
Все в Федора перегоріло. Навіть поваги до дружини не лишилося. За це її “Федьку, Федьку”? Вона ж знала про все, а мовчала. Інша б на місці розірвала б його на шматки, а ця лише дивилася тихим докором. За що її поважати, якщо вона сама поваги до себе не має?
І ця її манія зі старовиною! Нормальна ж була жінка, а потім – дерев’яна кухня, самовар, половики. Як дурна, по всьому селу збирала ці вишиванки-килими!
Ні, Олеся – зовсім інша. Ім’я як ім’я – сучасне, молоде. Вона й за віком – ледь старша за їхнього сина. Могла б невісткою бути, а стала… коханкою. З нею Федір знову почувався молодим. Ніяких тобі борщів та вишиваних рушників. У неї все яскраво, модно – шафи кольорові, одяг останнього крою. Не те, що Таня – запустила себе, розплилася.
Але ж він молодець, що пішов! Давно треба було. Тепер усе буде інакше…
***
Тетяна сиділа на кухні, дивилася на брудні сліди на вишитих рушниках і плакала без сліз. Він так нічого й не зрозумів! Не зрозумів, навіщо їй ця старовина, ці вишиванки-килими, самовар. А вона ж дурна сподівалася!
Злісно зірвала рушники з вішалок. Нащо вони тепер? Нічого він не пам’ятає! Олеся ж – дурниця, ледве старша за їхнього сина. Приїхала в село модниця, пролізла в контору колгоспу. За два роки – вже економістка. Голова колгоспу за нею бігав, але з сім’ї не пішов. А от Федько – як той теличок, пішов за дудкою. Та чи потрібен він їй? На зарплату ветлікаря далеко не поїдеш.
***
Згадала Таня, як вони з Федором одружилися. Молоді, бідні, але щасливі. Жили в старій хаті – бабусину покинуту. Таня знайшла там скарб – вишиті рушники, самовар, дерев’яні меблі. Відмила все, навела лад. Вечорами чай з самовару пили.
Мріяли про велику хату – щоб кухня під дерево, рушники вишиті, самовар. Щоб у старості сидіти та згадувати молодість.
Коли Федір пішов до Олесі, Таня подумала: якщо зробить кухню, як у мріях – він повернеться. Та ні рушники, ні самовар щастя не повернули.
Село дивувалося її терпінню. Знає про зраду – та мовчить. А Федько – взагалі сміх: жінка, що в дочки йому годиться!
***
Таня не показувала, як їй важко. На роботі – усміхнена. Навіть з Федором віталася, ніби чужі.
Федько спочатку очей не підіймав, потім звик. “Ну не пожилося”, – думав.
Та розлучення все ж затягував. Поки Таня сама не подала документи.
Федір аж очомурився. Думав, буде плакати, а вона – ніби й байдуже.
***
“Таню, я прийшов… Будинок наш спільний, а живеш ти в ньому одна. Не поряд…”
“Що, хочеш з Олесею до мене підселитися?”
“Не крути, Таню. Будинок треба ділити. Ми з Олесею вирішили – продавати.”
“Своїми руками збудував – і чужим віддаси? Ні.”
“Тоді викупіть мою частину.”
“У мене таких грошей немає.”
“Тоді не продам.”
***
Таня дивилася на село крізь вікно автобуса. Їхала до сина. Валерій вже й хату шукав. Ветлікаря з її досвідом – завжди візьмуть.
Сумно було кида
