Диви яку горду з себе зробила ваша Лада! Недаремно кажуть, що гроші людей змінюють! А я й не розуміла, чим так образила людей, чому так про мене кажуть
Далеко у минулому був у мене чудовий шлюб. Чоловік Олексій, а ще двоє діток: син Орест і донечка Дарина. Щастя жило в нашому домі, доки не сталася біда. Якось Олексій повертався з роботи у Львові і трапилась страшна аварія. Я думала, що не витримаю тої втрати, але мама, мудра Катерина, нагадала мені: “Ладо, ти мусиш жити заради дітей, тримайся!” І я зціпила зуби, встала почала працювати, як ніколи доти, аби дітям було що їсти і в чому ходити.
Коли Орест і Дарина підросли, я надумала їхати на заробітки. Така жінка, як я, не мала вибору: мусила сама ставити дітей на ноги, ніхто не допомагав. Спочатку потрапила у Варшаву, а потім аж до Лондона. Що тільки не робила чоловічої й жіночої роботи, поки справді не почала заробляти по-людському. Я щомісяця висилала дітям гроші, згодом купила їм власні квартири у Львові, а собі у хату добрий ремонт. Тішилась собою, адже все змогла. Вже хотіла вертатися додому у рідну Україну назавжди
Але рік тому моє життя перевернулося, коли зустріла Маркіяна нашого, українця, але вже двадцять літ він мешкав в Англії. Якось слово за словом, і зрозуміла: з цим чоловіком мені добре, може, й справжнє щастя чекає. Та в душі тримала сумнів Маркіян не хотів повертатися в Україну, а я тільки туди й прагнула.
Недавно повернулась нарешті додому. Перше дітям в гості, потім до мами з татом. А до свекрів усе руки не доходили: стільки справ, доки облаштуєшся І ось якось прийшла до мене Мариса, подруга ще зі школи, працює продавчинею. Сіла пити чай і таке сказала:
Твоя свекруха, Галина, ображена на тебе безмежно, навіть не хоче чути твого імені!
Чого це? питаю здивовано.
Чула, як з сусідкою говорила: буцім ти гордлива, тебе гроші зіпсували, та ще й зовсім не допомагала їм. Все дітям, а їм нічого.
Як боляче мені було то чути! Я ж усе життя сама двох дітей піднімала, ніде не мала помочі, кожну гривню рахувала Коли б могла може й дала б, але мусила щось і собі залишити, мають же мене зрозуміти.
Після тієї розмови йти до свекрів не хотіла зовсім. Але пересилила себе, купила харчів, печива, ковбаси, олії та й навідалась. Сидимо, розмовляємо а мені не дає спокою почуте. І зрештою кажу:
Галю, мені не легко було ці роки. Все заради дітей, бо ні від кого іншого не тягнулась допомога
Знаємо ми, Ладо. Але ж і ми самі лишилися. В інших діти опора, а наш син на небі Сироти, як і ти. Могла б вернутись і нам допомагати більше.
Свекруха мов би вдарила мене словами. Навіть не наважилась сказати, що тепер у мене Маркіян, що нове кохання бережу. Пішла від них з важким серцем. І ось задаю собі питання: справді повинна я допомагати свекрам? Невже цього від мене чекає доля? Не знаю, чи вистачить мені силЯ довго сиділа сама в порожньому домі, слухаючи, як годинник відраховує хвилини моїх сумнівів. Спокою не було, а душа розбирала: чи не забула про чиюсь біль у своїй боротьбі? Відтоді зранку пекла пироги й несла до Галини й Василя, питала про здоровя, сиділа з ними за столом, ділилася новинами, спогадами про Олексія. Маркіян написав чекає, хоче, щоб я розповіла про свій день. А я відповіла: «Вчуся приймати серце своє і чужу долю, бо тут моя земля».
Минуло трохи часу, і я вперше відчула, що не лише діти, а й старі, змучені свекри моя родина. Гроші важливі, та по-справжньому цінне людське тепло, яке ми лишаємо після себе. Галина тихо промовила: «Спасибі, доню. Ти наша опора». Я усміхнулась крізь сльози.
А у моєму серці нарешті зявився спокій. Я не була горда, не була байдужа я була жива, любляча, потрібна. І у цьому простому щасті, серед тих, хто прийняв мене, я знайшла себе знову.
