Жінку, якої не було
Ніхто не помічав Оксану. Ні в автобусі, ні в аптеці, ні навіть у своєму під’їзді, де вона прожила більше двадцяти років. Люди проходили повз, не зупиняючи погляду, ніби вона — частина стіни: облуплена плитка, поштова скринка без замка, скрипучі сходи. Їй було п’ятдесят дев’ять, і з кожним роком вона відчувала, як розчиняється. Як старе фото, яке занадто довго тримали на сонці — спочатку бліднуть контури, потім зникає все.
На касі продавщиця простягала решту, не дивлячись у вічі, наче боялася побачити в них щось забуте, неприємне. Сусідка з п’ятого поверху кидала сухе «добрий день», дивлячись кудись повз, ніби віталася з порожнечею. Навіть син дзвонив все рідше. «Мамо, заклопотано, перетелефоную». Ця клопітка тривала вже четверту весну, і Оксана давно перестала чекати.
Щоранку вона вдягала чисту блузку, акуратно зав’язувала хустку та виходила на вулицю. Наче в неї була мета. Наче хтось її чекав. Але ніхто не чекав. Це був її єдиний спосіб триматися — хоч і непомітно. Прогулянка алеєю, лавка у сквері, дешева кава з автомата — все це не було ні відпочинком, ні розвагою. Це був жіночий опір. Тихий крик: «Я ще є».
Оксана дивилася на інших. На тих, хто сміється, сперечається, кричить у телефон, на тих, хто живе. І відчувала між собою та ними невидиму, але міцну стіну. Жоден погляд не зупинявся на ній. Ніби вона — не людина, а реклама на стовпі, яку вже ніхто не читає.
Одного разу вона купила вітровку. Жовту. Яскраву до безстидності. Таку, повз яку неможливо пройти. «Хай хтось хоча б обернеться», — подумала вона. Але не обернувся ніхто. Навіть касир, пробиваючи покупку, не підняв очей. Вітровка залишилася просто тканиною. А Оксана — все та ж прозора.
Того вечора у під’їзді хтось кричав. Оксана визирнула. На сходах, у тіні між поверхами, сиділа дівчинка. Років восьми. Очі в сльозах, щоки мокрі, губи тремтять, поруч лежить зламаний самокат і розхристаний рюкзак — зошити випали, дехто забруднився.
— Що трапилося? — запитала Оксана. Голос її прозвучав несподівано впевнено, з жорсткою теплотою, без зіщулювання та жалю.
— Він сказав, що я дурна… і поїхав, — прошепотіла дівчинка, не підводячи очей.
Оксана сіла поруч, обережно відсунула зламану ручку самоката й подивилася на дівчинку уважно, по-справжньому.
— А я тобі скажу — ти не дурна. Просто ти ще маленька. А ось він — дурний. І, мабуть, боягуз. Бо ображати — це для слабких. А пояснювати — складно.
Дівчинка схлипнула. Кивнула. І раптом Оксана відчула — її чують. По-справжньому. Разом вони зібрали зошити, склали в рюкзак, розпрямили обкладинки. Самокат вона склеїла старою ізолентою, знайшла у шафці у комірці. Тримався погано, але дівчинка посміхнулася, наче він став майже новим.
— Ти добра, — раптом сказала дівчинка. — А як тебе звати?
— Оксана.
— А мене — Даринка. Давай ти будеш моєю подружкою? У мене зовсім немає подружок.
— Давай, — сказала Оксана. У цьому слові було щось, що вона давно не чула від самої себе. Тепло. Тиша всередині відступила.
Наступного дня вони йшли разом тією самою алеєю. Оксана — у своїй жовтій вітровці, Даринка — з розплетеною кіскою і малюнком, який міцно тримала в руці.
— Це ти, — сказала дівчинка. — Я тебе намалювала.
На аркуші була жінка. У яскравій куртці. З величезними крилами. Вони ледве вміщалися на папері, виходили за край, ніби ось-ось піднімуть у небо.
Іноді, щоб знову стати живою, не потрібно визнання вулиці. Ні натовпу, ні оплесків. Іноді потрібно просто — бути потрібною. Хоч одній. Хоч одній заплаканій дівчинці на брудних сходах, у якої розсипалися зошити й зламався самокат. Бо саме в цю мить ти — не фон. Не тінь. Не прозора пляма в юрбі.
Ти — світло. І опора. Ти — чиїсь крила. І чиєсь «залишся».
