Хай летить сама! Може, їй там хоч пощастить і хтось забере, насупилась свекруха.
Спекотний вечір перед відпусткою мав би бути наповненим трепетним очікуванням, але у квартирі Антона та Лесі в Києві повітря можна було різати ножем.
У центрі вітальні стояла, немов символ занепокоєння, Галина Іванівна. В руці вона міцно стискала пульт від телевізора.
Не допущу! Та ви геть уже розум втратили?! її голос, загартований десятиріччями викладання у школі (бо ж на пенсії), звучав наче військова тривога.
На екрані телевізора завмер кадр тривожної «сенсаційної» програми: суворий чоловік на фоні мапи Азії водив червоними стрілками крізь клубок загроз, ніби малював маршрут до пекла.
Леся, спокійно пакуючи валізу, лиш зітхнула. Це ж уже не вперше.
Антон із виглядом страдницького ангела пробував щось сказати:
Мамо, ну, досить! Це маячня якась! Ми нормальний тур купили, готель
Що?! Маячня?! Галина Іванівна так вжалась у себе, аж пульт мало не полетів у стіну. Антончику, ти очі протріть! Вона тебе на цвинтар потягне! В тому Таїланді кожен другий, прости Господи, органами торгує! Підеш по пиво і гуд бай: і нирки, і печінку виріжуть! А її… трагічно вказала пальцем на Лесю, її ж за першої ліпшої нагоди в рабство! Я по телевізору бачила, не вигадую!
Леся відкладає футболку і дивиться на Галину Іванівну з тим спокоєм, який Антону і не снився.
Галино Іванівно, мовила тихо і чітко, ви справді впевнені, що кожен тайський дядько то мафіозі і водночас лікар-хірург із досвідом торгівлі людьми?
Не глузуй зі старших! Телебачення показує факти! І їздять туди лише ті, кому себе не шкода а потім родичі отримують «набір» з банкою для нирки!
Антон провів долонею по лиці.
Мамо, це для пенсіонерів такі історії крутять: щоб не нудьгували і не відривались від новин. Мільйони людей туди літають
А дзуськи! Тисячі зникають безвісти! не здавалась Галина Іванівна. Леся, не скажи, що квитки вже купила? Не здаси?
Купила і не здам, спокійно відповіла Леся. Ми ж два роки збирали на цю поїздку. Я стільки відгуків перечитала, стільки форумів! Туроператор перевірений. Та і хто нас там чекає вночі по нетрях блукати? Будемо на екскурсіях, плавати, на пляжі під Одесою. Ой, стоп! На пляжі Паттайї загоряти, том-ям їсти
Та вас там тією їжею ще й отруять! похмуро пробурмотіла свекруха. Антончику, сину, я тебе благаю схаменись! Нехай сама летить, якщо їй так свербить. Але ти хоча би живеш і ціліший повернешся! Материнське серце відчуває недобре.
У повітрі зависла тиша, хоч вішайся. І тоді Леся, ніби прориваючи багаторічний лід, заявила:
Ну що ж, зібрала валізу, клацнув замок, Галино Іванівно, ви праві. Хто не ризикує, той не літає. Полечу-но я сама.
Лесю! Чого це ти?! аж застиг Антон.
Сам чув маму її серце бється в тривозі. Не можу взяти на свою совість твою печінку з ниркою. І, тим паче, небезпеку твоєї відправки до рабства! Сиди вдома, пий чайок з мамою, дивіться оці передачі про «зраду і всесвітню змову». А я з крижаною усмішкою, а я вже якось одна у пекло злітаю.
Галина Іванівна виглядала водночас переможно й розгублено.
Вона наче перемогла, але цей виклик невістки збив її з пантелику.
І правильно! буркнула, вже без минулої запалу. Сама напросилася.
Антон пробував переконувати, та Леся була непохитна. В ніч перед вильотом вони лежали спинами одне до одного.
Може, передумаєш? майже пошепки запитав чоловік.
Ні! коротко відрізала Леся.
*****
Літак приземлився в Бангкоку, і вологе повітря одразу обійняло Лесю з усією східною екзотикою.
Страх? Та який там! Лише втома і колосальна цікавість, як у першої учениці на уроці біології. Перші дні Леся чесно слідувала своєму плану: гуляла бурхливими, усміхненими вулицями, дивувалась розкоші храмів, жувала незбагненно смачну стріт-фудну їжу.
Ніхто навіть не пробував вкрасти гаманець, не те що викрасти саму Лесю. Продавці на ринку хіба клипали очима та сторгували ціну на десять батів (цілих дванадцять гривень!).
Вона надсилала в загальний чат із Антоном та Галиною Іванівною (бо куди ж без неї) селфі: Леся з коктейлем, за нею яскраво-бірюзове море. Підпис: «Органи на місці. Рабство не пропонували. Чекаю пропозицій ;)».
Антон надсилав сердечка. Галина Іванівна читала і мовчала.
Потім Леся подалася на північ у Чіангмай, і саме там, у скромному сімейному гестхаусі, де господарка тайка на імʼя Нок вчила її готувати справжній пад-тай, усе перекинулось догори дриґом.
Нок, із кумедною англійською, так переймалася за дочку, що та живе в Сеулі.
Вона одна, там холодно, смайлів немає, їжа взагалі не їжа обурювалася Нок, хаотично мішаючи лапшу. По телевізору бачила у них там суцільна радіація і люди сердиті!
Леся глянула на занепокоєне обличчя жінки і склалася навпіл від сміху. І сміялася так довго, що аж Нок перестала розуміти, чи все добре.
Потім Леся жестами і картинками у телефоні, а головне простими словами розповіла їй про Галину Іванівну, про телевізор, про нирки та рабство.
Очі Нок спочатку стали мов у плити: широкі та круглі. А потім вона розпливлася у дзвінкому сміхові ну зовсім, як звиндрячена Галина Іванівна на батьківських зборах.
Ох, ці мами! вигукнула Нок. У всьому світі вони однаково бояться! Телевізор це ж найстрашніше жахіття!
Того вечора на веранді, під зірками, яких тут було більше за всіх телевізійних драм удома, Леся несподівано подзвонила НАПРЯМУ ГАЛИНІ ІВАНІВНІ. Відеозвязок.
Свекруха була втомленою та настороженою.
І що, жива? навіть не привіталася.
Жива й органи не чіпали, Галино Іванівно. Дивіться.
В кадрі Леся з підносом чаю та фруктів, усміхається Нок, бачить на екрані сувору жінку.
Вітаю! махає рукою Нок. Ваша невістка молодчинка! Готує гарно, смілива! Я слідкую рабство не дозволю! і обняла Лесю.
Галина Іванівна мовчала, лише поглядала то на Нок, то на засмаглу Лесю.
А а органи? тихо спитала.
Все ціле, та ще й апетит побільшився. Тут так гарно і люди добрі, відповіла Леся. А от Нок переживає, що її донька там, у Кореї, мерзне серед злих людей. Бо телевізор так сказав.
Повисла пауза.
Дай їй телефон, несподівано попросила Галина Іванівна. Леся передала.
Дві жінки, розділені тисячами кілометрів і ще більшими стереотипами, говорили десять хвилин. Слів майже не розуміли. Та здавалося, думками розуміли все. Нок кивала і сміялася, Галина Іванівна спершу хмурилась, а потім розмякла.
Після розмови Леся отримала на вайбер чиєсь коротке: «Мама вимкнула телевізор. Каже: Дістала ця паніка. Запитує, коли ти додому».
Леся довго не відповідала: дивилася на зорі. А потім відправила спільне фото з Нок: обидві усміхаються, підпис «Знайшла подругу. Завтра лечу на параплані. Почки при мені. Цілую!»
Дорога додому відчувалася легкою, ніби за плечима не летів літак, а пухнаста хмаринка. В аеропорту її чекав Антон. А неподалік, з оберемком чарівно безглуздих айстр, стояла Галина Іванівна.
Не кинулась обіймати, та й сварки не влаштувала. Лише трохи ніяково простягла квіти.
Що, вижила?
Як бачите. Навіть без нових господарів
Та вже, зітхнула Галина Іванівна. Розкажеш, як твоя Нок?
Дорогою додому Леся натхненно ділилась враженнями про храми, їжу, доброту людей, дива й кумедності.
Галина Іванівна слухала уважно телевізор у вітальні мовчав.
На чорному екрані, мов дзеркало, відбивались троє: чоловік, який обіймає дружину, та свекруха, яка вперше спробувала глянути на світ не через тріщини сенсацій, а живими очима тих, хто повернувся «з пекла» не лише цілим, а й задоволеним.
А ввечері, за чаєм, Галина Іванівна ніяково спитала:
Може, наступного року якщо, звісно, захочете візьмете й мене? Тільки не зовсім у дику місцину
Антон і Леся обмінялись співучасними поглядами й ледь стримували сміх.
А вже через два дні вона зявилась і, червона як буряк, заявила з порога:
Передумала! Не поїду я з вами! Лесі просто пощастило! Ось нещодавно у новинах казали: стільки людей ледь врятували! Не хочу туди!
Як знаєте! знизала плечима Леся.
Антон, тобі там теж нема що робити! У нас в Україні теж є куди поїхати, мудро підсумувала Галина Іванівна.
Син скрушно похитав головою. Сперечатись із мамою? Ну вже ні. Хай телевізор відпочиває.
