Хай летить сама. Ще й там її вкрадуть, похмуро зітхнула свекруха.
Задушливий вечір напередодні відпустки мав би бути сповнений легкого передчуття та приємних клопотів.
Але у квартирі Романа й Мирослави панувала гнітюча напруга. В центрі вітальні, мов памятник тривозі, стояла Галина Миколаївна. В руках вона міцно стискала пульт від телевізора.
Я не дозволю! Ви гаразд там із головою?! в її голосі, звиклому до командування у вчительському середовищі (бо ж учителька на пенсії), бриніла сталь.
На екрані застиг кадр чергової сенсаційної програми: похмурий ведучий малював червоні стрілки небезпеки на карті Туреччини.
Мирослава, складаючи речі з дивовижним для такого нервування спокоєм, лише зітхнула.
Вона цей сценарій знала напамять. Роман із втомою в очах спробував щось вставити.
Мамо, годі вже! Це ж маячня! Ми ж їдемо у пристойний готель, за туром
Маячня?! Галина Миколаївна схопилася за голову, і пульт майже полетів у стіну. Романе! Очі вона тобі замилює! В Туреччині… Там чи не кожен торгує людьми! Тобі скажуть принести кави десь у провулку, й назад уже не повернешся! Печінку виріжуть і гайда до холодильника! А її, вона показала театральним жестом на Мирославу, у рабство продадуть чи в бордель! Я таке по телевізору бачила!
Мирослава спинилась. Вона підняла здивований погляд на Галину Миколаївну й витримала ту паузу, якої Роман не витримав би ніколи.
Галино Миколаївно, спокійно й чітко заговорила Мирослава. Ви насправді в це вірите? Що кожен турок тут хірург із досвідом та й ще сутенер?
Не смій кепкувати! Факти! По телевізору ж показують! Люди за цією екзотикою їдуть, а потім родина отримує органи в банці з-під кави!
Роман втомлено потер лице.
Мамо, то ж передачі для пенсіонерів, аби їм хоч якийсь адреналін. Їх залякують, щоб не перемикали канал. Там мільйони туристів
А тисячі безвісти зникають! заперечила Галина Миколаївна. Мирославо, уже й квитки купила? Не здаси?
Купила. Не здам, просто відповіла Мирослава. Ми два роки відкладали на цю подорож. Я все вивчила: і відгуки читала, і форуми, і бронювала тільки через перевіреного туроператора. Ми не будемо вештатись нічними нетрями. Будемо на екскурсіях, загоряти на пляжі Аланії, їсти кебаби
Ще й отруять вас! Хто знає, що вони там до страв додають, буркнула свекруха. Романе, сину, я тебе прошу, осмисли все. Хай летить сама, якщо їй приспічило. Її ризик її проблеми. А ти живий і здоровий будеш. Материнське серце біду відчуває.
Висіла гнітюча тиша. Нарешті Мирослава промовила те, що назріло давно.
Добре, сказала вона, замикаючи чемодан. Ви праві, Галино Миколаївно. Ризик шлях лицарів! Полечу сама.
Мирослава! Ти це серйозно? ошелешено мовив Роман.
Ти чув маму. Серце їй тривогу віщує. Не маю права ризикувати твоєю печінкою. Тим паче не хочу піддавати тебе небезпеці рабства. Лишайся вдома. За чаєм із мамою будете дивитись передачі. А я злегка посміхнулася, а я полечу у цей вир. Одна.
Галина Миколаївна виглядала водночас переможно й розгублено.
Вона добилася свого, але така неочікувана готовність невістки відстоювати своє збила з пантелику.
Ото й правильно, буркнула без колишнього завзяття. Сама напросилась.
Роман спробував перечити, але Мирослава була непохитна. В ніч перед вильотом вони лежали, спиною до спини, мов то здавна забуті друзі.
Може, передумаєш? спитав він.
Ні, відповіла вона коротко.
*****
Літак приземлився в Анталії, і хвиля вологого спеки огорнула Мирославу, наче домашня ковдра.
Страху не було. Була лише втома й шалена цікавість. Перші дні, як і планувала, вона блукала жвавими вуличками, дивувалася чистоті мечетей, куштувала смачнючу місцеву їжу.
Ніхто навіть спроби не зробив витягти гаманець не лише викрасти! Доброзичливі торговці лише намагалися трохи поторгуватися за 20 лір.
Відправила у чат до Романа й Галини Миколаївни (вона настояла) світлину: усміхнена Мирослава із гранатовим соком на фоні бірюзового моря. Підпис: «Органи на місці. Рабства не пропонували. Обіймаю!»
Роман відповідав сердечками. Галина Миколаївна мовчки все читала.
Згодом Мирослава подалася на північ, до Кападокії. Там, у невеличкому родинному готельчику господиня, літня туркеня на імя Айше, навчала її готувати справжній лахмаджун. І тут сталося те, що змінило все.
Айше, яка говорила ламаною англійською, була дивно схожа на Галину Миколаївну.
Вона так само непокоїлася за доньку, що виїхала працювати до Франції.
Там самотньо, там дощі, люди суворі, а їжа незрозуміла, зітхала Айше, помішуючи тісто. Я ж бачила по телевізору: у них там терористи й усі злі!
Мирослава глянула в її схвильовані очі й раптом розсміялася так щиро, що аж сльози виступили.
Айше здивовано дивилася, а потім Мирослава жестами, картинками на телефоні й короткими словами розповіла їй про Галину Миколаївну, про телевізор, про «органи» й «рабство».
Айше слухала широко розплющивши очі, а згодом теж почала реготати. Її сміх був дзвінкий, наче церковний дзвін.
Ох, уже ці мами! вигукнула вона. Ми всі однакові. Боїмось, що не знаємо. Телевізор і у нас дурню показує!
Того вечора, сидячи на ґанку під зоряним небом, Мирослава набрала напряму Галину Миколаївну по відеодзвінку.
Свекруха виглядала стомленою й настороженою.
Ну що, жива? спитала вона з порогу.
Ціла, й органи на місці, Галино Миколаївно. Ось дивіться.
Мирослава розвернула камеру на ґанок, де з підносом чаю й фруктів вийшла Айше. Вона привітно замахала й вигукнула:
Салам! Ваша невістка молодчинка! Смачно готує і мені помагає! Не хвилюйтесь ніякого рабства! й обняла Мирославу.
Галина Миколаївна мовчала. Дивилась то на привітну туркеню, то на спокійне обличчя невістки.
І органи? майже пошепки перепитала свекруха.
Все на місці, посміхнулася Мирослава. Навіть апетит зявився. Тут гарно, люди добрі. Оце Айше розказує: її дочка у Франції, і вона теж боїться бо телевізор налякав.
Запала тиша.
Дай її, несподівано попросила Галина Миколаївна. Ту Айше.
Мирослава передала телефон. Дві жінки з різних країн і культур говорили хвилин десять.
Вони не розуміли слів, але здавалось, у цю мить розуміли серцем. Айше усміхалася і кивала, Галина Миколаївна спершу картала, потім обличчя її помякшало.
В кінці навіть намагалась всміхнутися вийшло незграбно, але то вже була не стара захисна маска.
Коли зв’язок обірвався, Роман написав: «Мама щойно вимкнула телевізор. Каже: Вистачить уже цієї паніки. Коли повертаєшся?»
Мирослава відразу не відповіла. Вона дивилась на зорі над Кападокією. Потім зробила ще одну світлину: вона й Айше обіймаються й сміються і відправила в чат.
Підпис: Знайшла тут союзницю. Завтра лечу на повітряній кулі. Якщо що з органами порядок. Обіймаю.
Дорога додому була легкою. В аеропорту її чекав Роман, а трохи осторонь, із букетом яскравих айстр, стояла Галина Миколаївна.
Вона не кинулась обіймати, але й скандалу не вчинила. Відкашлявшись, вручила квіти.
Ну що, ціла?
Як бачите. І рабині з мене не вийшло
То й добре, буркнула свекруха. Розкажеш, як що Айше твоя як там?
По дорозі додому Мирослава розповідала про мечеті, їжу, людей і смішні пригоди.
Галина Миколаївна слухала, іноді перепитувала. Телевізор мовчав.
На його чорному екрані віддзеркалювалось троє: чоловік, що обіймає дружину, і свекруха, котра вперше спробувала поглянути на світ не крізь телеілюзії, а живими очима того, хто повернувся не лише неушкодженим, а й щасливим.
Увечері за чаєм Галина Миколаївна тихцем, ніби між іншим, мовила:
Наступного року якщо захочете а може й мені з вами? Тільки не туди, куди зовсім дико
Роман і Мирослава переглянулись і заусміхались. Було дивовижно, що Галина Миколаївна нарешті подивилась на все по-іншому.
Та через кілька днів вона зайшла в гості й з порога, червона й схвильована, обявила:
Нікуди я з вами не їду! А тобі, Мирославо, просто пощастило! Он недавно людей із полону повернули! Мені того не треба!
Як хочете, знизала плечима Мирослава.
Романе, і тобі там нема що робити. Україною теж можна подорожувати, поважно додала Галина Миколаївна.
Я тоді лише всміхнувся й вже не сперечався з мамою. Зрозумів: голова боїться, але серце, зрештою, відпустить у світ до справжнього життя.
Тепер я знаю, що часто страхи старшого покоління це просто брак досвіду й надто багато телевізору. Та справжнім відкриттям світ стає саме тоді, коли ти наважуєшся вийти за межі своєї уяви.
