Навіщо вам той іпотечний кредит, можете жити у нас! Отримаєте наш будинок! сказала моя теща.
Моя теща намагається відмовити нас із дружиною від ідеї взяти іпотеку. Вона переконує, що краще переїхати до них, адже будинок все одно залишиться моїй дружині, бо вона єдина спадкоємиця. Але мама моєї дружини лише сорок пять років, а тато сорок сім.
Ми з Іванною самі маємо по двадцять пять. Обоє працюємо, наші зарплати дозволяють винаймати квартиру, та я не хочу псувати стосунки з її ріднею через щоденні дрібниці.
Батьки дружини наполягають, щоб ми жили разом з ними. У моїх також трикімнатна квартира, місця вистачає, але мені не хочеться бути на чиємусь території почуваюся там гостем. І у родині дружини теж мені не надто комфортно.
Після початку карантину власниця квартири, яку ми знімали, попросила нас зїхати, бо туди переселялася її племінниця з сімєю. Нове житло швидко не знайшли, тож змушені були тимчасово оселитися в батьків дружини. Теща й тесть прийняли нас дуже гостинно. Мама не дошкуляла мені, та все одно часто казала, ніби я все роблю не так. Теща зовсім інша.
Ми й раніше думали про іпотеку, але зараз зрозуміли, що прийшов час. Вирішили, поки є шанс, треба відкладати максимально. Хоч хотілося якомога швидше зїхати від тещі, розумів, що якщо знову винаймати житло, збирати на внесок довелося б ще довго.
Попри невтручання тещі й тестя у наші справи, у них свої звички й традиції, а вони не схожі на наші. Ми з Іванною весь час пристосовуємось, бо ми у них вдома. На перший погляд нічого особливого, але відчуття постійного гостя мене не залишає.
З самого початку теща не дозволяла мені готувати. Мяко пояснювала, що кухня її територія, ніхто інший туди не ходить. Але важко мені їсти те, що вона готує: забагато гострих приправ і цибулі.
Може, хтось скаже, то дрібниці, але для мене це справді проблема: коли я вирішив сам собі щось приготувати, теща образилась, мовляв, роблю з неї погану господиню.
Щопятниці теща влаштовує генеральне прибирання. Після роботи прибирає всю квартиру. Ми з дружиною повертаємось втомлені хочеться лиш лягти спати, а вона ображається, що все робить сама. Коли спитав, чому не можна прибирати у суботу чи неділю, відповіла, що у вихідні всі мають відпочивати.
Таких звичок й моментів вдосталь. Мене гріло лиш одне теща не насміхалася, це просто її стиль життя й все це в моєму житті тимчасове.
З Іванною домовилися не казати батькам, що збираємо на власну квартиру. Платили половину за комунальні, давали гроші на покупки, а решту відкладали. Якось за обідом почали говорити про авто, яке купив кузен дружини. Тоді тесть сказав, що нам теж варто подумати про машину, а я озвучив, що для нас важливішим є власне житло.
Скільки років треба збирати? спитав тесть. Я відповів, що ми відкладаємо на перший внесок до іпотечного кредиту.
Та живіть з нами, навіщо вам іпотека? Будинок ж буде вашим! втрутилася теща.
Ми почали пояснювати, що хочемо мати свій дім. Батьки Іванни наполягали, що це нерозумно: якщо оселимось з ними, не треба платити банку. Коли теща зрозуміла, що не переконає нас, почала говорити, що треба думати про дітей, а не про кредити.
Щодня ми слухали нові аргументи за спільне проживання. На мене це не діяло, але поступово вони впливали на Іванну: вона щиро повірила мамі й сказала мені:
Можливо, нам і правда не потрібна іпотека, мама має рацію. Живемо мирно, не сваримось. А час прийде будинок наш.
Через пятдесят років він стане нашим буркнув я.
Та після цієї розмови вона стала частіше казати, що її батьки вже не молоді, можуть потребувати допомоги, а іпотека то кабала, буде важко тягнути її, якщо я піду у декрет.
Але я хочу вже бути господарем у власному домі, а не чекати, коли теща піде
Зрештою, ця ситуація навчила мене: як би не було зручно й вигідно жити з родиною, для справжнього сімейного щастя нам потрібний власний простір і це варте всіх зусиль.
