Та як же ти мене вже дістаєш!!!… І їм я не так…, і вдягаюсь не те…, та й взагалі, все ні так роблю!!! голос Павла зірвався на крик.
Та ти взагалі нічого не вмієш!!!… Нормальних грошей не приніс!… І вдома від тебе толку не діждешся!.. Марина розревілася, …І дітей у нас немає…, вже ледь чутно додала вона.
Білочка біло-руда киця, десь літ десяти, залізла на шафу і зверху тихо спостерігала чергову «драму». Вона відчувала серцем, що її мама і тато люблять одне одного, навіть як ніхто. Тому ніяк не могла взяти до голови навіщо кидатися такими гіркими словами, від яких усім боляче.
Мама в сльозах втекла в кімнату, а тато попрямував на балкон одну цигарку за іншою смалив
Білочка зрозуміла сімя просто руйнується на очах, і задумалася: «Щоб щастя було в хаті… а щастя це діти… Десь би дітлахів дістати…».
Сама Білочка кошенят мати не могла давно її стерилізували, а в Марини, казали лікарі, шанс був, та щось постійно не складалося
Вранці, коли обидва по роботах розійшлися, Білочка вперше вилізла через кватирку і пішла в гості до сусідки Лапки порадитись.
Ну й нащо вам ті діти? скривилась Лапка у нас свої як прибіжать то ховайся! То мордочку помадою нашкрябають, то затиснуть, ледве вирвешся!
Білочка тяжко зітхнула: Нам хороші діти потрібні… Де б узяти таких
Гмм… Слухай, вулична Мацюня натягала аж пятеро в підвалі… Обирай, не хочу задумливо сказала Лапка.
Білочка на свій страх і ризик перестрибнула з балкона на балкон, спустилася на вулицю, нервово похитуючи хвостом, протислась між ґратами у вікні підвалу і тихо позвала:
Мацю, вийди на хвильку, дуже прошу
З глибини підвалу почулося жалісне пискляве нявкання.
Білочка, обережно підповзаючи і боячись, вийшла на тонке ридання. Під батареєю, прямо на щебені, лежали пятеро різношерстих сліпих кошенят, тицялись носиками в повітря й навперебій кликали маму. Понюхала їх Мацюні не було вже мінімум з три дні, малюки зовсім голодували
Ледь не плачучи, Білочка акуратно, вперто перенесла кожного під підїзд.
Намагаючись втримати всю кволу пухнасту банду на місці, вона вляглася поряд з малечею й в тривозі визирала в кінець двору там мали зявитись її господарі.
Павло мовчки зустрів Марину після зміни, так само мовчки привели себе додому. Підходять до підїзду, глянули а на сходах лежить їхня Білочка (яка, до слова, і на вулицю сама ніколи не ходила), та біля неї, попискуючи, тулиться пятеро різнобарвних кошенят.
Це як так? розгублено буркнув Павло.
Диво озвалась тихо Марина, і взявши Білочку і малят на руки, кинулись додому
Роздивляючись в коробці муркочу Білочку з кошенятами, шепоче Павло:
І що нам з цим усім робити?
Вигодую з піпетки… Підростуть знайду їм дім, подзвоню подружкам… майже пошепки відповіла Марина.
Минуло три місяці. Марина, ошелешена новинами, пересиджувала, погладжуючи котячу «гвардію», і все дивилась крізь вікно, раз за разом повторюючи: Ну так не буває ну не буває ж
А потім Павло підхопив її на руки, в обох сльози радості й радісний сміх наперебій:
Недарма я ту хату будував!
А дітям в дворі повітря, якраз!
І кошенята хай бігають, всім місця стане!
Я тебе люблю!
А я тебе ще більше!
А мудра Білочка непомітно витерла сльозу лапкою бач, життя налагоджуєтьсяНа столі, серед розкиданих іграшок для кошенят, лежав перший ультразвук із нечітким, але незаперечним силуетом маленького дива. Білочка, задоволено вмиваючи руде вушко, ледь чутно муркотіла, неначе співала свою найщасливішу колискову.
Вечірнє сонце заливало кімнату мяким світлом, малюючи на стінах плями від котячих хвостиків, що метушилися під ногами. Павло і Марина зупинилися посеред квартири, обнялися, притулившись лобами, і так, у безмовному щасті, зустріли разом нову весну.
Десять маленьких сердець пятеро котячих і двоє батьківських, та одне вже нове, билися в унісон. У цій маленькій хаті більше не було образ, лиш місце для тепла, муркотіння й мрій, що, виявляється, таки здійснюються, якщо вірити й любити.
І з-під шафи, де Білочка ніколи б раніше не спустилася, тепер лунав веселий гамір, а разом із ним у дім остаточно повернулося щастя усміхнене, кудлате й зовсім справжнє.
