Та вона просто крутить моїм чоловіком, обурювалася Віталіна.
Віталіна втупилася в телефон і відчувала, як у грудях знову бурлить знайоме роздратування.
Тарас телефонував втретє за вечір.
Віталюнь, ну пробач, втомлений, винний голос, до болю рідний. Пам’ятаю, ми ж збирались у театр, але ж тут таке… Ну, коротше, Оксанка каже, у Назарчика температура під сорок. Вона сама не справляється. Ти ж розумієш?
Віталіна розуміла.
Надто добре розуміла.
Тарасе, у нас же вже квитки, спокійно промовила вона, хоча всередині все кричало. Ми ж чекали на цю виставу півтора місяця!
Знаю, сонечко. Я все виправлю, обіцяю, чесне слово. Але ж це дитя, ну як я можу його лишити?
Повісивши слухавку, Віталіна набрала подругу.
Лілю, ти уявляєш? ходила кімнатою, розмахуючи руками. Знову! Третій раз за місяць! То в нього син хворіє, то у колишньої машина здихає, то ще якась маячня.
Віталю, а може Назарчик і справді хворий? обережно припустила Ліля.
Так, знаю! Віталіна плюхнулася на диван. Звісно, хворіє. Діти ж хворіють, нормально. А от ненормально те, що колишня завжди дзвонить саме йому! В неї що, батьків нема? Подруг не існує?
Ну-у…
Та яке “ну”! Віталіна схопилася. Вона ним крутить! Тарас у мене добряк, він не бачить! Вона чудово знає: облишить усе і примчить. Користується цим!
Ліля зітхнула у слухавку.
А ти впевнена, що проблема саме в ній?
А в кому ж ще?! Віталіна застигла.
Ну, не знаю… Просто подумай. Якщо жінка дзвонить колишньому, і він завжди мчить хто тут кого використовує?
Віталіна відкрила рота. Закрила. І відчула, як ущемило десь глибоко всередині.
Лілю, не мелеш дурниць, різко кинула вона. Тарас відповідальний батько. Він не залишить дитину!
Добре, добре, поспішила погодитись Ліля. Я так, між іншим.
А це “між іншим” залишилося маленькою, колючою скалкою. І не виходило забути.
Тарас повернувся пізно. Втомлений, пом’ятий, з винуватим виразом обличчя.
Пробач, дурень я, обняв її ззаду, закопав носа в шию. Я куплю інші квитки. Найкращі, обіцяю.
Віталіна мовчала. Дивилась у вікно і думала: скільки вже було цих обіцянок? П’ять? Десять? Двадцять?
І завжди одне й те саме: “Ти ж розумієш”.
Розумію, думала Віталіна. Тільки ось що саме я розумію незрозуміло.
Потім почали накопичуватись дрібниці.
Спочатку наче пил на поличці непомітний, а проведеш пальцем осідає сірий шар.
Віталіна звернула увагу Тарас дивно ховає телефон. Раніше кидав абиде: на столі, дивані, навіть у ванній. А тепер всюди носить із собою. Навіть на кухню за водою йде разом із мобільним.
Тарасе, а чого телефон з собою тягаєш? якось ввечері з вдаваним легким тоном поцікавилась Віталіна.
А? здригнувся. Та звичка просто. На роботі постійно вас шукають.
Ну то й добре.
Потім Віталіна випадково побачила його календар у телефоні. Хотіла записати їхній новий похід у театр (той, який пропустили). А там: “Забрати Назарчика з садка о 16:00”, “Відвезти Оксані документи на авто”, “Подзвонити О. щодо щеплення”.
О. це Оксана.
Тарасе, сказала вона за вечерею, заважаючи чай заповільно, так що цукор давно розчинився, ти знаєш, коли у мене захист диплому?
Він підняв очі.
Диплому? Ем, у травні ж, здається?
У березні. Через два тижні.
А. Точно. Перепрошую, голова дірява.
Голова дірява, але розклад Оксани пам’ятає до хвилин.
А ще були гроші.
Віталіна натрапила на виписку Тарас залишив її на столі. Три перекази по двадцять тисяч гривень. Одержувач О. Синичина.
Тарасе, покликала з папером у руці. Це що?
Навіть не зніяковів. Просто зітхнув.
Оксані допомагаю. У матері проблеми зі здоров’ям треба на ліки. Потім Назарчикові на гуртки. Ти ж розумієш, вона сама.
Шістдесят тисяч, Тарасе. За три місяці.
Ну й що? Це ж мій син! Хіба я можу дивитись, як вони виживають?!
Віталіна поклала виписку на місце.
Ні. Звісно, не повинен. Просто дивно, що ти забув мені сказати.
Та не забув! Просто знав, що почнеться це все…
“Це все” прозвучало так, ніби Віталіна істеричка, прискіплива і ревнива.
Ще був випадок у машині.
Віталіна сіла на пасажирське місце і побачила на задньому сидінні малюнок. Дім. Квіти. Сонце. Троє людей. Тато. Мама. Назарчик.
Без неї.
Віталіна взяла малюнок. Повертіла. На звороті криво: “Татові від Назарчика. Наша родина”.
Тарасе, покликала тихо.
Що?
Звідки це?
Глянув.
А, Назарчик малював. Прикольно? Росте талановитий хлопець.
Віталіна глянула на малюнок. Потім на Тараса. Знову на малюнок.
Тут написано “наша родина”.
Ну. Він ще малий. Для нього родина це я, Оксана й він. Психологія дитини.
Віталіна поклала малюнок, сіла прямо. Пристебнула паском і мовчала всю дорогу.
Згодом Оксана почала з’являтись особисто.
Спершу один раз “забрати речі Назарчика, що лишилися в Тараса”. Потім “обговорити відпустку”. Потім просто так “проїжджала повз, вирішила зайти”.
Оксана була спокійною. Чемною. Усміхненою.
Віталіна, привіт! казала вона, ніби вони друзі. Не завадила? Тарас вдома?
І після кожного такого візиту Тарас ставав відчуженим. Задуманим. Вдивлявся в одну точку. Відповідав коротко.
Ти що, питала Віталіна.
Та так… Втомився.
Віталіна відчувала себе зайвою. Тією, що заважає.
Якось вона випадково почула телефонну розмову.
Тарас був у ванні думав, що двері щільно закриті. Відчинились. І Віталіна почула:
Оксано, не плач… Я ж казав, допоможу… Звісно, допоможу. Ти ж знаєш, я завжди поруч.
Голос лагідний, майже інтимний.
Віталіна відійшла. Сіла на диван. І раптом зрозуміла.
Крутили не ним.
Він сам це дозволяє. Бо так йому зручно.
Три дні Віталіна все тримала в собі.
Без істерик. Просто мовчала й спостерігала. Як учений, що вивчає дивного жука під мікроскопом байдуже, відсторонено.
І побачила.
Тарас знав розклад Оксани краще, аніж її Віталіни. Коли садок, коли гуртки, коли Оксана до лікаря. У телефоні все це. А от коли захист у Віталіни забув.
Він постійно комусь писав. Телефон вібрував. Він хапався, швидко щось друкував і обличчя ставало м’яким. Винним. Ніби щось заборонене.
Ввечері, коли Тарас мився, телефон задзвонив. Віталіна глянула.
“Оксана”.
Рука сама простяглася до слухавки. Віталіна підняла.
Тарасе? голос Оксани тихий, майже в сльозах. Тарасику, можеш приїхати? Дуже зле. Я не знаю, до кого ще звернутись.
Віталіна мовчала.
Тарасе? Чуєш мене? Я просто не можу сама. Будь ласка. Ти ж завжди рятував.
Віталіна поклала слухавку. Сіла на диван. І раптом засміялась.
Господи, яка ж я дурна. Наївна, сліпа дурна.
Тарас вийшов із ванни мокрий, у рушнику на стегнах, з краплями на волоссі.
До тебе дзвонила Оксана, сказала Віталіна спокійно.
Тарас закляк.
Ти, ти взяла слухавку?!
Взяла. Віталіна підвелася. Глянула просто у вічі. Вона плакала. Казала, що їй зле. Що ти завжди поруч.
Тарас мовчав. Перебирав у голові варіанти це читалося по обличчю.
Послухай, почав він, Оксана зараз важко переживає. В неї нема нікого. Лише я. Я не можу її кинути!
Кинути? Віталіна ледь посміхнулася. Тарасе, ви розвелись чотири роки тому. Вона не твоя дружина. Вона колишня. Ти вже колись її кинув. Давним-давно.
Але ж у нас спільна дитина!
І що це означає? Віталіна підійшла ближче. Що мусиш приходити кожного разу, як вона скаже “Назарчик”? Що маєш потайки переводити гроші? Пам’ятати її розклад до секунд?
Ти перебільшуєш!
Я?!
Всередині щось раптово луснуло. Віталіна схопила сумку. Стала кидати речі.
Розумієш, Тарасе, я довго думала, що проблема в ній. Що вона маніпулює тобою. Що вона використовує дитину. Що це вона зла розлучниця, яка не може відпустити.
Озирнулась.
Але справа не в ній. Справа у тобі. Ти дозволяєш. Ба більше тобі так зручно. Дві родини. Колишня, яка потребує, і нова, яка терпить. І ти не обираєш. Бо так зручніше.
Віталіна, не йди.
Я не йду, тихо мовила вона. Я виходжу. З того трикутника, де моє місце завжди третє. Я не борюся за тебе з колишньою. Я просто виходжу з вашої гри.
Тарас стояв посеред кімнати мокрий, спантеличений, жалюгідний.
Віталю, зачекай, поговорімо.
Говорити нема про що. Віталіна натягнула пуховик. Ти вибір зробив давно. Просто я була сліпою, щоб це побачити. А тепер бачу. Кришталево ясно.
Вона відчинила двері.
Прощавай, Тарасе. Передавай Оксані вітання. Тепер вона може дзвонити коли хоче.
Двері тихо зачинились.
Місяць по тому Віталіна сиділа з Лілею у кав’ярні.
Ну як ти? обережно запитала подруга.
Добре. Віталіна усміхнулась. Справді добре.
І це була правда. Перший тиждень було важко щеміло серце, хотілося дзвонити, повертати все. Але вона втрималась. Зняла маленьку квартиру-студію, пішла на підробіток, захистила диплом.
Тарас дзвонив. Часто. Писав довгі, плутані повідомлення з вибаченнями та обіцянками.
“Віталіно, пробач дурня. Я все зрозумів. Ти мала рацію. Давай почнемо із чистого аркуша”.
Віталіна не відповідала. Бо вже знала: починати знову марно. Справа не в Оксані. Справа в ньому. І поки він не зрозуміє нічого не зміниться.
А він як? запитала Ліля.
Хто? кліпнула Віталіна.
Хто, Тарас, а хто ж!
А, байдуже знизала плечима. Не знаю. Ми не спілкуємось.
Ліля помовчала.
А не шкодуєш?
Віталіна замислилася. Шкодує? Ні. Дивно, але ні. Всередині легкість. Наче зняла важкий рюкзак, який тягла роками.
Я зробила вибір. Допила каву. За нього. І за себе.
Ліля усміхнулась.
Молодаць, Віталіна.
Та ну, відмахнулась. Просто подорослішала.
Тарас залишився сам.
Оксана, як це не дивно, швидко перестала дзвонити. Без Віталіни у ролі свідка гра втратила сенс. Коли Тарас спробував повернути минуле отримав крижану відповідь.
Ти ж сам тоді вибрав її, спокійно сказала Оксана. То й живи з цим. Я тепер сама, і твоєї допомоги не треба.
Тарас намагався повернути Віталіну. Чекав під будинком, чатував біля роботи, писав довгі смс. Але вона була незворушна.
Відпусти мене, Тарасе, сказала востаннє. І себе відпусти. Ми різні. Ти хотів дві родини. Я одну. Справжню.
Віталіна йшла вечірнім містом і думала, як усе дивно влаштовано. Вона так боялася залишитись сама. Так боялась втратити Тараса. А коли втратила зрозуміла: не втратила нічого.
Бо той, хто не може обрати, ніколи не дасть нічого справжнього.
А вона варта лише справжнього.
Як гадаєш, може, й варто йому повернути першу дружину? Раз із Віталіною не вдалося…
