Вечірка без запрошення
Ганна Іванівна приміряла перед дзеркалом третій за вечір наряд, коли зі сусідньої квартири долинули перші звуки музики. Жінка посміжилася, відклала блакитну блузку й прислухалася. Годинник показував сьому — ще рано для скарг, хоча сусідка Марічка зазвичай не влаштовувала галасливих посиденьок.
— Може, у когось свято, — пробурмотіла Ганна Іванівна, натягуючи сіру кофту. — Хоча попередити б могла.
Музика лунала голосніше, до неї додалися сміх і розмови. Ганна підійшла до спільної стіни й притулила вухо. Голосів було багато, явно більше двох-трьох людей.
У двері подзвонили. Ганна, все ще в домашній кофті, глянула у вічок. На майданчику стояла сусідка з нижнього поверху, Леся Дмитрівна, з напружено-ввічливим виразом обличчя.
— Добривечір, — почала та, ледве дочекавшись, поки двері відчиняться. — Ви не в курсі, що в Марії Петрівни за свято? Музика лунає на весь під’їзд.
— Не знаю, — чесно відповіла Ганна. — Мені теж дивно. Вона зазвичай тиха.
— А може, її там взагалі немає, — понизила голос Леся. — Може, хтось чужій заліз? Часи зараз такі…
Жінки переглянулися. Марія Петрівна жила сама, працювала в бібліотеці, вела спокійне життя. Ніяких шумних компаній за нею ніхто не помічав.
— Давайте разом зайдемо, запитаємо, — запропонувала Ганна. — Якщо щось не так, викличемо поліцію.
Вони піднялися поверхом вище. Музика лунала просто з-за дверей, чулися вигуки, чийсь голосний регіт. Ганна натиснула на дзвінок.
Двері відчинилися майже миттєво. На порозі стояла Марія Петрівна, але якась зовсім інша. Волосся розкуйовджене, щоки палали, у руках — келих з чимось ігристим. На ній було яскраве червоне плаття, яке Ганна бачила вперше.
— Ой! — скрикнула Марія, широко посміхаючись. — Сусідочки мої дорогі! Заходьте, заходьте! У нас тут свято!
— Яке свято, Марічко? — обережно запитала Ганна, зазираючи через плече сусідки в квартиру.
Там дійсно була ціла компанія. Людей з десяток, чоловіки й жінки різного віку, всі у святковому, усі з келихами. На столі пишався величезний торт, закуски, пляшки шампанського.
— Та яка різниця! — махнула рукою Марія. — Життя — ось воно свято! Проходьте, частуйтесь!
— Маріє, а хто ці люди? — не відступала Леся. — Звідки вони?
— Друзі! — весело оголосила господиня. — Старі добрі друзі! Познайомились, потоваришували, от і святкуємо!
З глибини квартири донісся чоловічий голос:
— Маріє! Іди сюди! Тостуватимемо!
— Іду, іду! — відгукнулась вона. — Дівчатка, правда, заходьте! Або я потім до вас зайду, розповім усе!
Двері захлопнулися. Сусідки залишилися на майданчику, перетравлюючи побачене.
— Щось тут не те, — похитала головою Леся. — Наша Марічка й раптом така компанія… А ті чоловіки підозрілі. Один взагалі як бандит виглядав.
— Може, вона закохалась? — припустила Ганна. — Буває ж таке. Кохання людину змінює.
— У п’ятдесят п’ять років? Та годі тобі!
Ганна хотіла заперечити, що п’ятдесят п’ять — не вирок, але музика раптом посилилася, і говорити стало неможливо.
Вранці Ганна прокинулася від незвичної тиші. Вона заснула під звуки музики, що стихла лише о третій ночі. Тепер же за стіною було тихо, як у домовині.
Збираючись на роботу, вона зустріла в під’їзді Лесю.
— Ну як, виспалась? — зі злою усмішкою запитала та. — Я ось всю ніч метушилася. А зранку в вікно подивилася — під’їздом стояли якісь дорогі автівки. Тепер їх немає.
— Напевно, гості роз’їхалися.
— Ось саме. А хто вони такі, цікаво? І що нашій Марічці раптом на думку спало?
В обідню перерву Ганна зайшла до продуктового магазину біля роботи. Біля каси стояла знайома постать — Марія Петрівна, але тепер у своєму звичайному сірому плащі й темному хустці. Вона купувала хліб, молоко й пачку найдешевших сосисок.
— Марічко! — кликнула її Ганна. — Як справи? Як учорашнє свято?
Марія обернулася, і Ганна ахнула. Обличчя сусідки було сірим, очі червоними, ніби вона всю ніч проплакала.
— Яке свято? — тихо перепитала Марія.
— Ну, у тебе ж учора гості були, музика, веселощі…
— Ах, це… — Марія відвернулася до каси. — Помилилися вони. Не в ту квартиру потрапили.
— Як помилилися? Ти ж сама нас запрошувала!
— Не пам’ятаю, — похитала головою Марія. — Може, тобі приснилося.
Вона розрахувалася й швидко вийшла з магазину, залишивши Ганну в повному здивуванні.
Ввечері Ганна не витримала й постукала до сусідки. Марія відчинила не одразу, довго возилася з замками.
— Можна увійти? — запитала Ганна.
— Краще не треба, — завагалася Марія. — Там безлад після… після прибирання.
— Марічко,Ганна нарешті зрозуміла, що справжнє диво — не у чужих гостях, а в тому, щоб знайти щастя в маленьких моментах, які дарує звичайне життя.
