Вечірка без запрошень
Ганна Сергіївна приміряла перед дзеркалом третій за вечір наряд, коли з сусідньої хати донеслися перші звуки музики. Жінка скривилася, відклала вбік блакитну блузку й прислухалася. Годинник показував пів на восьму — ще рано для скарг, хоча сусідка Марічка зазвичай не влаштовувала галасливих посиденьок.
— Може, у когось свято, — пробурмотіла Ганна Сергіївна, натягуючи сіру кофту. — Хоча попередити б могла.
Музика лунала голосніше, до неї приєдналися сміхи й розмови. Ганна Сергіївна підійшла до стіни, що розділяла їхні квартири, й обережно притулила вухо. Голосів було багато — явно більше двох-трьох людей.
У двері подзвонили. Ганна Сергіївна, досі в домашньому, заглянула у вічко. На майданчику стояла сусідка з нижнього поверху, Оксана Іванівна, з напружено-чемним виразом обличчя.
— Добривечір, — почала та, ледь дочекавшись, коли двері відчиняться. — Ви не в курсі, що в Марії Петрівни за свято? Музика реве на весь під’їзд.
— Не знаю, — чесно відповіла Ганна Сергіївна. — Мені теж дивно. Вона зазвичай тихенька.
— А може, її там взагалі немає, — понизила голос Оксана Іванівна. — Може, хтось чужій заліз? Часи зараз такі…
Жінки переглянулися. Марічка жила сама, працювала у бібліотеці, вела спокійне життя. Ніяких шумних компаній за нею ніхто не помічав.
— Давайте разом зайдемо, розпитаємо, — запропонувала Ганна Сергіївна. — Якщо щось не так, викличемо поліцію.
Вони піднялися на поверх вище. Музика лилася прямо з-під дверей, лунали вигуки й чийсь голосніший регіт. Ганна Сергіївна натиснула на дзвінок.
Двері відчинилися майже одразу. На порозі стояла Марічка, але зовсім інша — волосся розкуйовджене, щоки палали, у руці бокал з чимось ігристим. На ній було яскраво-червоне плаття, яке Ганна Сергіївна бачила вперше.
— Ой! — скрикнула Марічка, широко посміхаючись. — Сусідочки мої рідні! Заходьте, заходьте! У нас тут свято!
— Яке свято, Марієчко? — обережно спитала Ганна Сергіївна, зазираючи через плече сусідки у квартиру.
Там справді була ціла компанія. Осіб вісім, як мінімум. Чоловіки й жінки різного віку, всі гарно вдягнені, з бокалами у руках. На столі красувався величезний торт, закуски, пляшки шампанського.
— Та яка різниця! — махнула рукою Марічка. — Життя — от і свято! Ходіть, частуйтесь!
— Маріє, а хто ці люди? — не здавалася Оксана Іванівна. — Звідки вони?
— Друзі! — весело оголосила господиня. — Старі добрі друзі! Познайомилися, подружилися, от і святкуємо!
Із глибини квартири донісся чоловічий голос:
— Маріє! Іди сюди! Тосту казатимемо!
— Іду, іду! — відгукнулася вона. — Дівчатка, правда, заходьте! Або я потім до вас зайду, розповім усе!
Двері захлопнулися. Сусідки лишилися стояти на майданчику, переВони так і не дізналися, хто були ті таємничі гості, але з того вечора Марічка більше ніколи не почувалася самотньою, адже тепер знала — іноді щастя приходить зовсім незваним, але саме тоді, коли воно найпотрібніше.
