Завжди здавалося, що в нашій родині все було правильно, мирно, надійно. Мій Тарас — єдина дитина. Його рідний батько пішов, коли синові не було й трьох. А мій другий чоловік, Богдан, став для нього справжнім батьком — виховував, підтримував, був поруч у всьому. Ми з Богданом більше не мали дітей, тому вся наша любов, турбота та надії були віддані Тарасові. Він виріс добрим, розумним, ввічливим. Таким, за кого жодна мати не почувається соромно. Але все розсипалося, коли в його житті з’явилася вона.
Марічка. Я запам’ятала її з того самого дня в крамниці, ще до того, як він уперше привів її до нас. Вона стояла біля каси, сперечалася з продавчинею через якісь дрібниці. Я тоді подумала: от з такими дівчатами й починаються клопоти. Гордовита, різка, холодна. Я й уявити не могла, що колись вона переступить поріг мого дому.
Коли Тарас представив її як свою дівчину, я оніміла. Відразу зрозуміла: вона буде вбивати клин між нами. І не помилилася. Після того першого візиту син приходив додому все рідше. Відмовлявся роботою, справами, втомою. На сімейні свята з’являвся без неї. Коли я намагалася розмовляти, він уникав очей, уникав теми. Я відчувала, як втрачаю його. І нічого не могла вдіяти.
А потім сталося те, що остаточно вибило мене з пантелику.
Це було влітку, ми святкували день народження моєї молодшої небоги. Вечір, спека, сад, розмови. Моя сестра, сміючись, запитала: «Ну що, коли вже онуки? Тарас уже жонатий, час би!» Я завмерла. Не почулася — вона сказала «жонатий». Виявилося, півроку тому Тарас і Марічка розписалися. За кордоном. Без обручки, без весілля, без святкування. Без нас. Просто тихо, таємно, наче нас, батьків, у його житті більше нема.
У грудях стиснуло. Я навіть не знала, що відповісти. Просто схопилася й пішла в будинок. Пізніше він подзвонив. Казав, що не хотів нас засмучувати. Що я все одно не любила Марічку, то навіщо псувати свято собі й йому. Говорив спокійно, наче мова була не про одруження, а про купівлю нової кавоварки. Я слухала його голос і не впізнавала власного сина.
З одного боку, я розумію. Він не хотів сварки. Хотів усе спростити. Не псувати відносини. Але ж родина — це не про зручність. Це про почуття. Про те, щоб ділитися важливим. Бути разом. А він усе зробив за нашою спиною. А колись я тримала його за руку, коли він боявся темряви. Колись він говорив, що одружиться лише з тією, кого я прийму серцем. Як же швидко все змінюється…
Тепер я навіть не знаю, що робити. Я не сердита на Тараса. Це мій син. Я люблю його. Завжди любитиму. Але ту, кого він обрав — я ніколи не зможу пробачити. Не за весілля. А за те, що вона забрала його в мене. Тихо, по-котячому. І переконала, що родину можна викреслити одним квитком на літак.
Він думає, що уникнув конфлікту. Але насправді лише погіршив все. Міг спробувати нас зблизити, міг дати шанс. А тепер між мною і цією жінкою — стіна. Не образа. Холод. Байдужість. І це жахливіше.
Пройде час. Я, може, змирюся. Заради нього. Заради майбутніх онуків. Але серце вже не зігріється, як колись. Бо одного разу я зрозуміла: я більше не частина життя свого сина. І цей біль не заглушить жодне «будь ласка»…
