У невеликому смт на Полтавщині, більше нагадуючому класичне українське село, жила собі дівчина Соломія. Якось її мама, жінка схильна до віри у всіляку містичність, потягла Соломійку до місцевої віщунки.
Тітка поклала карти й проказала:
Буде твоя Соломія щаслива, все у неї складеться, як у казці. Тільки чоловічої постаті поруч з нею я не бачу…
Соломії тоді було років десять. Вона не до кінця зрозуміла, про що йдеться, але ті дивні слова міцно засіли їй у підсвідомості.
Минали роки. Соломія виросла статною, розумною й гарною на вроду дівчиною. Хлопці на неї дорогу втрачали стільки кавалерів ще треба пошукати. Та серце Соломії ні на кого по-справжньому не відкривалося: то з одним зустрічалася, то з іншим, а далі не йшло.
Після школи їй радили вступати в університет до Києва чи навіть до Харкова, бо ж навчалася чудово. Та Соломія вирішила залишитись: працювати пішла на місцевий молокозавод. Подейкували, що в неї нібито роман з якимось начальником, але ніхто їх разом не бачив.
Жінки у цеху шепотіли новеньким:
Дивися, Соломіє, не засиджуйся тут. Не зчуєшся а життя минає. Їдь краще у велике місто! Там з твоєю вродо́ю і розумом тебе з руками відірвуть.
Соломія лише всміхалася у відповідь та нічого не казала.
Раптом навесні глухим селом пішов поголос: а Соломія при надії!
Почалися балачки й гадання хто ж «ощасливив» першу красуню на всю околицю? Версії сипалися, але жодної достовірної не було.
Мати Соломії довго не роздумувала:
Догралася? Осоромила нас! Живи тепер сама по собі. Не сподівайся на мене. Сама вирішила сама й піднімай. І ще думай, де житимеш, бо тут ви мені не потрібні. Даю місяць!
Добре, мамо, спокійно відповіла Соломія. Я піду. Тільки не клич потім назад.
Минуло два тижні, і Соломія купила невеличку хату зі всім хатнім добром. Пощастило: господарку забрали діти у місто, а хату продали за смішні гроші десь 20 тисяч гривень. Де молода майбутня мама знайшла й ці гроші так і залишилось таємницею.
Та справжнє диво почалося далі. Соломія швидко навела в старій хаті лад: поклали новий тин, викопали криницю у дворі. Досвідчені майстри не із села все те зробили за кілька днів.
Незабаром кур’єр привіз Соломії купу коробок: і побутову техніку, і навіть трохи меблів. Дівчина ходила щаслива, випромінювала світло й посмішку. Не схожа зовсім на ту, яку кинула родина.
Восени в Соломії народився син Андрійко. Во дворі зявилася новенька бірюзова коляска. Соломія досить швидко відновилась після пологів. Ще гарніша стала, натхненна, завжди охайна й впевнена йшла з синочком через усе село, а вигляд мала абсолютно щасливий.
А вдома крутиться як білка: маленька дитина, город, грубка то розпалити, то збігати по продукти, то білизну попрати. Та Соломія не нарікала: змалку до роботи призвичаєна то й з усім ладнає. І жодної скарги…
Сусідки бачачи, що дівчина роботяща й золота на серце, самі до неї потягнулися: й з Андрійком посидіти могли, якщо треба було Соломії в місто зїздити, й чоловіків присилали на грядки чи у город допомогти. Хоч в основному все одно сама справлялася.
Коли Андрійкові було десь два з половиною роки, одна сусідка забігла до іншої як ошпарена:
Чула? Соломія знову вагітна!
Та ну, то здалося!
Авжеж, що не здалося! Он і живіт видно.
І знову на все село розмов було до ранку: хто ж тепер «причепився»? Але жодних доказів чи натяків ніхто нікого не бачив!
А Соломія байдуже: жила собі далі, як жила. А у господарстві зявилася ще й лазня, в городі поставили полікарбонатну теплицю, дороге задоволення. І навіть газ провели, хоч вулиця віддалена обїзди робили майстри заради Соломії.
Відкіля в однієї жінки такі гроші? дивувались у селі. Не інакше, є у неї якийсь високий покровитель! Та так і не дізнались…
І от у дворі знову ця сама коляска, а в Соломії народився ще син Сашко. За два роки ще один хлопчик Михайлик.
Троє синів у Соломії, а хто ж їхній батько таємниця, яку досі ніхто не розгадав.
Одні відкрито сміялись із неї, інші захоплювались: мовляв, триматися так, виховувати самотужки трьох дітей, не падати духом, не скиглити неабияка сила характеру.
Дехто відкрито цурався, хтось показував пальцем, на прикладі Соломії лякав своїх дочок: мовляв, буде з тобою те саме.
Мати Соломії не могла прийняти вибір доньки, соромилася, не зявлялася в гості і внуків не бачила.
Соломія трималася гордо, голову не опускала й на пересуди не зважала.
Минув час. Якось під самісінький двір під’їхав шикарний чорний «Лексус». З нього вийшов директор молокозаводу, Павло Іванович, тримав у руках велетенський букет айстр. Зайшов у хату, а поки був там збіглося півсела. Всі тільки розводили руками: навіщо Павло Іванович, людина поважна, явився до Соломії та ще й з квітами?
Всі памятали: рік тому у Павла Івановича померла дружина. Довго й тяжко хворіла, доглядав за нею сам, сиділку наймав інколи, але не полишав до останнього був поруч.
Коли Соломія вийшла проводжати гостя, людей навколо вже натовпилось стільки, що вона трохи розгубилась. Та Павло Іванович ніби то навмисно пригорнув дівчину до себе, поцілував, а потім на весь голос заявив:
Соломія погодилася стати моєю дружиною. Ми з нашими синами запрошуємо всіх на весілля.
Запала тиша така, що й муха пролетіти б боялася. Раптом до всіх дійшло: хлопці Соломії як дві краплі води на Павла Івановича схожі…
Та з усіх боків посипались гучні вітання!
Було пишне, щире й людне весілля. Павло Іванович перевіз Соломію з дітьми у свою хату під самою рікою. Допомагати перевозити речі прийшло ледь не все село.
А через рік у молодій сімї народилася довгоочікувана дівчинка…
От і вір потім усім тим віщункам…
