Ой, дітки, сідайте ближче, розкажу вам історію, яку мені тут, у будинку для літніх, сусідка по кімнаті розповіла. Мене ж, стару, сюди рідні відправили, то тепер я тільки слухаю різні історії та вам їх переповідаю. А ця — про Оксану, її чоловіка Тараса і про те, як вона себе відвоювала. Слухайте уважно, бо історія непроста.
Сиділа Оксана якось, гортала планшет, на екрані — бірюзовий океан, пісок білий, як сметана.
— Тарасе, глянь, яка краса! — каже. — Готель хвалять, уявляєш, прокидаєшся, а там…
А Тарас уткнувся в телефон, ледве подивився.
— Оксано, я все вирішив, — буркнув.
Вона здивувалась. Вони ж тільки почали про відпустку говорити, бюджет рахувати. Оксана кожну гривню відкладала, від кави в кафе відмовлялась, щоб на море поїхати разом.
— Як вирішив? — питає, посміхаючись. — Щось краще знайшов?
— Я на Балі лечу. Один, — відрізав він, не піднімаючи очей.
У Оксани аж дух захопило. Холод по спині пробіг, липкий, неприємний.
— Як один? — голос тремтить. — Ми ж домовлялись разом… Я копила…
Тарас нарешті підвів очі — холодні, як лід, без краплі тепла.
— Оксано, без сцен, — каже, губи кривляться. — Подивись на себе.
Оксана згорбилась, ніби її вдарили. Вона ж не була товстою, жіночною, м’якою. У залі тричі на тиждень, їжу вибирала, але не морила себе голодом, як моделі з його стрічки.
— Що зі мною не так? — тихо спитала, хоч і знала відповідь.
Він не вперше її критикував — то живіт «не ідеальний», то стегна «широкі», то радість її «наївна». Тарас усміхнувся, ніби насолоджувався.
— У відпустку я лечу сам, — каже. — Тобі худнути треба, а не по пляжу бігати. Не хочу, щоб поряд мішок ходив. Соромно перед людьми.
Слова, як ляпаси. Оксана мовчала, дивилась на його чуже обличчя. Десять років шлюбу — і все розбилось об його слова. Сліз не було, тільки пустота. У голові — як вона економила, мріяла про спільну подорож.
— Зрозуміло, — сказала, наче чужим голосом.
Тарас, задоволений, знову вліпився в телефон. Думав, переміг. А Оксана підійшла до вікна. Внизу Київ гув — машини, люди, життя. І раптом вона відчула себе вільною. Дістала телефон, глянула на рахунок, про який Тарас не знав. Там було вдвічі більше, ніж на його Балі. Написала подругам: «Дівчата, хто зі мною на Тенеріфе через тиждень?». Відповіді посипались, як дощ.
Два дні Тарас Оксану майже не помічав. Плавки вибирав, друзям хвалився, підписи до фото вигадував. Думав, вона у мами, плаче, скоро приповзе вибачатись. Навіть не дзвонив. А Оксана тим часом речі зібрала, квитки купила. Тарас, валізи пакуючи, злиться — сорочка не там, футболки не так. Згадав, як Оксана завжди все акуратно складала, але відігнав думку.
В аеропорту відкрив соцмережі — і обмер. Оксана на фото — щаслива, з подругами, у легкій сукні, на фоні океану й пальм. Геотег: Тенеріфе. Спершу подумав — жарт? Але ні, ось Іра з келихом, Надя кривляється, а Оксана сміється, як давно не сміялась.
Злість накотила. Як посміла? За які гроші? Перевірив спільний рахунок — не торкались. У неї свої були? Секрет? Це обпекло гірше за перець.
— Зрадниця! — прошипів, аж люди озирнулись. Увесь політ писав їй — спершу злісно, потім вимагав пояснити. Відповіді — нічого.
А Оксана дихала на повні груди. Океан, фрукти, сміх з подругами — вона заблокувала Тараса ще в аеропорту. На третій день подруги вмовили на дайвінг. Оксана боялась, але інструктор Андрій — високий, з добрими очима — заспокоїв.
— Не бійся, я поруч, — сказав.
Під водою Оксана забула про все, риби заворожили. Коли виринули, вона була іншою.
— У тебе посмішка, коли не боятися, — сказав Андрій. — Частіше посміхайся.
Увечері в кафе він розповідав про океан, слухав її. Не про вагу питав, а про неї. А Тарас тим часом у бунгало шпурнув телефон — картку заблокували. У банку сказали: потрібне підтвердження Оксани. Океан уже не тішив. Він був у пастці, яку сам збудував.
Додому летів економом, випрохав кви
