Таємниче листування чоловіка
Ранок у Одарки та Сергія розпочався з суцільної метушні. Вони проспали сигнал будильника, тож обидва носилися квартирою у пошуках речей, одночасно збираючись на роботу й пакуючи одяг і книжки сину, Вітасику, до садочка.
Сергію, ти забереш Вітаса сьогодні? вигукнула Одарка, натягуючи на ходу вузькі штани, а в іншу руку вже впихала у рюкзачок іграшкового вовчика для садочка.
Заберу, відповів із коридору Сергій. А де мої ключі?!
Не бачила! кинула з-під лоба дружина, шугнула кімнатою в пошуках мобільного. Зрештою, вхопивши телефон, Одарка підбігла до Вітаса й почала його поспішно одягати. Син, ніби й не помічав цієї суєти навколо, спокійно грався своїми машинками на підлозі.
До дитячого садочка вони з Вітасом долетіли за лічені хвилини. Одарка намагалася розстебнути блискавку на куртці сина, але бігунок застряг. Раптом вона глянула на хлопчика той мало не плакав.
Мамо, не хочу в садок… схлипнув малий, морщачи лоба й стискаючи кулачки.
Синочку, не починай, ми вже й так поспішаємо, намагалася говорити лагідно Одарка, хоч голос зрадницьки тремтів. Присіла перед Вітасиком, обійняла його й проведала по волоссю: В садочку весело буде, друзі чекають, пограєшся…
Але всі вмовляння марні він лише дужче скиглив. Тут у роздягальню зайшла вихователька, усміхнулась Одарці та забрала Вітаса за ручку.
Не хвилюйтеся, Одарко, заспокоїла вона. Все буде добре, ми впораємось. Вітасику, ходімо, друзі вже зачекались.
Одарка з полегшенням видихнула, проте відразу відчула, як напруга повертається. Вона кинула погляд на годинник.
Матінко, як я спізнююсь… Жах, прошепотіла сама собі. На ходу дістала телефон, вирішивши подзвонити клієнтці й попередити про затримку. Однак у телефоні не могла знайти її номер. Здивована, придивилася це не був її телефон. У метушні з Сергієм вони переплутали свої айфони ті самі чохли, ті самі коди…
Прекрасно! нервово видихнула Одарка. Доведеться дзвонити Сергію на свій номер, щоб він переслав контакт.
У цьому момент на телефоні миготить смс-повідомлення:
Діма: «Що там із дівчиною з залу? Вона дала тобі номер?»
Одарка ніби застигла. Ще раз перечитала, а тоді, не тямлячи себе, відкрила діалог.
Діма: «І що, зумів домовитись?»
Сергій: «Так, дала. Заговорилися на вихідних у мене.»
Одарка побіліла як стіна, ледве розібрала ці рядки. На ці вихідні? Саме ті, коли вона мала відвезти Вітасика до своєї мами й залишитися там на ніч…
Господи… розгублено прошепотіла вона, її перехопило подих, а в груди вїлася темрява. Краще б я цього не знала. Прокляті парні чохли…
Вдаючи, що нічого не сталося, Одарці було надзвичайно важко. Щодня доводилося на очах у чоловіка приклеювати посмішку, а від його дотику їй здавалося, що земля тікає з-під ніг. До суботи лишалося три дні, але думки мучили невпинно. Вона намагалася себе переконати, що все то якесь непорозуміння. Та знову і знову у голові лунав той короткий рядок з листування: «Вихідні. У мене».
Сергій поводився буденно лагідний, уважний, допомагав із вечерею, вкривав Вітасика ковдрою. Одарка вдивлялася у його обличчя і не бачила навіть тіні провини. Від цього ставало ще страшніше.
У середу ввечері переглядали фільм. Сергій обійняв її за плечі, як колись, і лише дивом Одарка не заридала прямо в нього на грудях. В його обіймах вона більше не відчувала спокою тільки приреченість та тривогу. Кожен його дотик здавався тепер штучним.
Пятниця. Пізній вечір. Вітасика вклали спати. Одарка стояла на кухні, занурена у власні думи, водячи долонею по струменю води. Сергій тихо підійшов, обняв за стан, пригорнув до себе і прошепотів:
Ти сьогодні якась сумна… Щось сталось?
Вона відчула, як по спині повзе холод.
Та ні, все гаразд, натягнувши мляву усмішку, відповіла вона. Просто втомилась.
Зрозуміло, ніжно поцілував у тімя.
Тієї ж ночі, коли Сергій спав, Одарка, намагаючись не збудити його, тихо підвелася з ліжка й пішла у ванну. Навпомацки замкнулася, сіла на край ванної і розридалась.
Чому? шепотіла крізь сльози. За що?..
Вона знов і знов пережовувала одні й ті самі запитання, губилась у думках, не знаходячи відповіді. Стан розірваності, страху, розпачу, непевності заповнював груди.
Єдиним, у чому вона була певна зранку доведеться вдягти чергову маску. Бо ж настав день, коли правда вийде назовні.
В суботу Одарка відвезла Вітасика до мами. Серце в неї було важке, відчувала, що навіть прості рухи даються з надзусиллями. Мама одразу все помітила.
Одарочко, щось сталося? зустріла її на порозі.
Вона криво посміхнулася, намагаючись приховати тривогу.
Все добре, мамо, просто кваплюсь… Хочу Сергієві несподіваний сюрприз зробити, швидко поцілувала сина в чоло й поспішила до машини, щоб довше не затримуватись.
Дорогою назад Одарку тіпало. В голові крутилось: «А може, він і справді йде до Діми? А може, та дівчина не прийде? Я десь щось не так зрозуміла?»
Вона то хотіла піймати Сергія на гарячому, то шкодувала, що дізналася хоч щось узагалі. Хотілося закрити очі, жити, наче й нічого не сталося.
Під’їхавши додому, Одарка ще довго сиділа за кермом, не наважуючись вийти. В уяві промайнули моменти вони разом з Сергієм жартують на кухні; гуляють із Вітасиком на дитмайданчику біля Дніпра; вечірні обійми перед телевізором. Колись дала собі слово, що родина буде міцною і щасливою, а тепер сидить тут і відтягує той момент, коли все може розвалитися.
Нарешті підвелася, піднялася на поверх, дістала ключі. У руці той тремтів. Обережно вставила у замок Замерла. У квартирі було напівтемно, приглушене світло лампи з кухні і тихенький сміх. Одарка відчула, як усе стискається.
«Ось воно», подумала. «Усе сталося».
На мить запаморочилось у голові. Ніби крізь густий туман, вона рушила вперед; кожен крок був ниючим болем. Опинившись біля дверей на кухню, заледве дихала, серце калатало, здавалось, ось-ось лусне.
Сергію?.. ледь чутно прошепотіла вона, та її голос прозвучав чужим.
Тиша. Вона глибше вдихнула повітря й вже твердо сказала:
Сергію!
Увійшла. Перед нею стояли двоє чоловік і жінка. Але це був не Сергій. Це був Діма, найкращий друг чоловіка. Одарка остовпіла. Діма, побачивши її, заметушився.
Одарко! Це не так, як ти думаєш! Я просто Ти ж знаєш, у мене дома мама Куди ще було йти з дівчиною?.. він поспіхом виправдовувався.
Вона стояла з порожнім поглядом. У спині бриніло, як у дзвоні. Одарка відчула, як сльози потекли щоками, а потім несподівано сама собі усміхнулась.
Я зрозуміла, Дімо, ледь чутно сказала вона, скута почуттями. Я піду.
Вийшла з квартири. Прохолодне літнє полтавське повітря лизнуло їй щоки. З тремтячими руками дістала телефон і набрала чоловіка.
Алло почувся голос, і вона ледве стримала ридання.
Я тебе люблю Дуже люблю
Крізь сльози і несподівану хихотню вона силкувалася дібрати слова, але душу охопили емоції, вирвали назовні підозри, страхи й біль. Вона добре знала такої ночі вже не забуде.
Я була вдома Там Діма прошепотіла в трубку.
Все ясно Пробач, не сердься, дуже прошу. Я на роботі. Приїжджай? Гаразд? Не злися, моя рідна Ти ж знаєш Діму. Будеш скоро?
Уже їду
Вона кинулася до машини їй нестерпно хотілося побачити Сергія.
У великому холі їхньої фірми Одарка та Сергій сиділи просто на підлозі на ковдрах, а поруч стояла відкоркована пляшка червоного кримського вина. Одарка поклала голову на плече чоловіка і перебиранням пальців по келиху знімала нерви.
Пробач. Я не хотіла підглядати твоє листування. Уже не знаю, як це сталося прошепотіла вона.
Це ти мене пробач, що вплутався у всю цю історію. Треба було одразу розказати.
А чого він тебе просив?
Ну бо я йому друг. Він наварив каші підлив на дівчину з залу енергетик, костюм білий зіпсував Опинився в дурному становищі. І почав відразу скиглити як підліток: «Я не можу, Сергію, благаю, поможи!»
Сергій добродушно передразнив Діму, і Одарка розсміялася, крізь сльози.
Він мій найліпший друг. Мені його шкода. Врешті я взяв у тієї дівчини номер, розповів їй анекдотів, показав Діму не з найгіршої сторони і вуаля.
Але навіщо тягти додому?..
А ти не памятаєш, чому він досі з мамою живе?
Щоб не витрачати гроші на оренду І щоб мама котлетки смажила і шкарпетки прасувала
Ото ж бо багатозначно глянув Сергій на дружину.
Скупий який! залилася сміхом Одарка.
Ми дружимо вже двадцять років, відколи до школи пішли. Мабуть, я єдиний, перед ким йому не соромно бути таким.
Ну ти й друг! Сергію, тобі памятник треба ставити.
Одарка похитала головою.
А якщо вони досі там? Я не хочу ще йти додому До офісу ж не зможемо залишитись…
Сергій поцілував кохану.
Я не такий скупий, як він. Ми заслужили романтичний вечір.
Сергію, та невже?! Поїдемо у готель?
Він усміхнувся, різко підхопив дружину на руки. Одарка сміялася і протестувала, а він міцно тримав її.
Обіцяю доставити тебе туди цілою й неушкодженою!
Вона сміялася щиро, до сліз не вірячи, що всього кілька годин тому майже оплакала свій шлюб.
