Було це давно, ще тоді, коли наші діти були зовсім маленькі, а життя здавалося простішим і разом з тим сповненим дрібних тривог. Ота весна чітко викарбувалась у моїй памяті, ніби вчора.
Уранці ми з Сергієм проспали і це вже була класика жанру. Телефон будильник задзвонив, а ми, закутавшись у ковдри, навіть не помітили, як перестали його чути. Тоді все й почалося: я у квапливості тягнула на малу Марічку нову сукню для садочку, а Сергій бігав по оселі, шукаючи ключі та пояснював себе тим, що в нього голова зайнята роботою.
Сергію, ти забереш Марічку сьогодні? гукнула я, задумливо кидаючи у рюкзак запасні колготки і яблуко.
Та без питань. Де тут мої ключі? замість відповіді почувся голос з коридору.
Звідки ж мені знати? роздратовано кинула я, намагаючися знайти мобільний телефон серед розкиданих речей.
Зрештою, я взяла за руку Марічку, яка байдуже гралася у ляльки й не помічала нашої метушні, і за лічені хвилини ми вже були біля старої брами дитсадка. Коли я намагалася зняти з доньки курточку, блискавка застрягла і раптом Марічка стисла губки й сльози бризнули з її синіх, мов волошки, очей:
Мамо, я не хочу сьогодні в садок
Доню, не плач, ти ж знаєш друзі чекають, і вихователька Марина Олександрівна підготувала щось цікаве, намагалася я втішити її, хоч голос зрадливо тремтів.
Але вмовляння не допомагали, і тільки коли до гардеробу підійшла Марина Олександрівна, лагідно взяла Марічку за руку й сказала: “Та ходи, Марічко, зараз підемо творити весняну поробку”, я полегшено зітхнула, та внутрішній неспокій лише зріс.
“Ой, як же я запізнююсь… Справжнє лихо”, бурмотіла я собі під ніс, швидко йдучи до виходу. Хотіла зателефонувати клієнтці, але, коли дістала телефон, помітила: не мій. У метушні з Сергієм знову переплутали наші однакові чохли та стандартні паролі
Просто чудово, зітхнула я, намагаючись згадати, як дістати контакт необхідної людини.
І тут телефон завібрував. Висвітлився новий меседж:
Дімка: “Ну як там з тією з фітнесу? Дала номер?”
Кров в жилах захолола. Я перечитала повідомлення двічі, а потім, не памятаючи себе, відкрила переписку.
Дімка: “Так що, вже подружився?”
Сергій: “Так, дала. Домовились на ці вихідні. У мене.”
Біль скула моє серце, аж до відчаю давив груди ком. Вихідні… Ми ж домовлялись з Марічкою піти до моєї мами й заночувати там
“Навіщо мені це було знати… Однакові чохли, чорт забирай” майнула в голові думка.
В мені боролися сумяття, болісні здогади й ірраціональна надія, що це якесь непорозуміння. Я не казала Сергію ані слова кожен його погляд, кожен жарт, його звична турбота ставали для мене випробуванням. До суботи залишалося три довгих дні, а я мулялася сумнівами: може, він мав на увазі щось інше? Та слова “на ці вихідні. У мене” не виходили з думок.
Сергій зовсім нічого не підозрював. Вирізнявся тією ж лагідністю, вечорами докладався до готування вечері, вкладав Марічку спати, ніби нічого не сталось. А я шукала в його очах відповідь на болюче питання і, не знаходячи сліду вагання, відчувала ще більше холоду зсередини.
В середу ввечері ми дивилися разом старий український фільм. Сергій обійняв мене за плечі, я стиснула губи й ледь стрималася, щоб не розридатися. Його дотик колись для мене був розрадою а зараз він здавався нечесним.
Пятничним вечором Сергій лагідно підійшов до мене на кухні, коли я задумливо водила рукою по воді у мийці:
Олено, ти сьогодні якась сумна. Все гаразд?
Я змертвіла, намагаючись всміхнутися:
Та просто втомилась, відповіла, відчуваючи, як дрижить голос.
Перепочинь, я приготую чай, притис мене до себе.
Тої ночі, коли він спав, я тихо пішла у ванну й замкнула двері. Вода шуміла, я сіла на край ванни й нарешті дала сльозам волю.
Чому? Чому він так? питала я шепотом у дзеркала, у вечірньому мороці.
Образа палала всередині, зневіра розїдала серце. Я не знала, чи скажу колись йому правду, чи просто підберу речі та піду. Єдине до ранку треба було зібратись до купи й вдягти маску, бо сьогодення не давало права здаватись напоказ.
Зранку суботи я відвезла Марічку до мами. В дорозі морозило душа моя завмерла в тривозі. Мама одразу помітила:
Оленко, усе гаразд? спитала вона.
Я силувано всміхнулася:
Так-так, мамо, не хвилюйся. Спішу, хочу Сергію зробити сюрприз!
Швидко поцілувала Марічку, не озираючись і вже бігла до авто.
Весь шлях я невпинно мучилась сумнівами: раптом це просто зустріч з другом? А що, як я щось не так зрозуміла? Але разом з цим хотілося побачити правду власними очима й водночас втікти від усього й забути
Підійшовши до дому, я сиділа в машині майже десять хвилин, згадуючи наші щасливі моменти: вечори біля телевізора, прогулянки парком, Сергія, що сміється й ніжно торкає мого плеча. Родина здавалась мені стіною, за якою нічого не страшно. Я відкладала той мить, коли треба буде зайти всередину.
Нарешті, зібравши волю, піднялася й затремтілою рукою відчинила двері. В хатині було тихо, з кухні лилося м’яке світло. І враз почула: там сміх, шепотіння, чиїсь голоси. Серце враз стиснулося.
“Ось і все”, подумки вирішила я.
В тумані страху, ледве розрізняючи, що вчула, я пройшла у кухню. Зітхнула й хрипким голосом мовила:
Сергію?.. Сереже?..
В кухні двоє, але Сергія нема. Сидять Дімка та незнайома дівчина. Очі Дімки квадратом:
Оленко! Це зовсім не те, що ти подумала! Я ж не міг до матері вести цю дівчину, ти ж знаєш! почав виправдовуватись.
Я стояла мов закамяніла, хоча всередині вже плакала й сміялася сама з себе.
Зрозуміла, Діма… Я вже пішла, ледь чутно вимовила я й вийшла.
На вулиці холодний весняний вітер обпік щоки, я набрала номер Сергія тремтячими пальцями.
Алло…, почувся його голос у трубці.
Я тебе дуже люблю, Сергію…, сказала я крізь сльози й нервовий сміх, намагаючись бодай щось виразити.
Я зараз в офісі, не злись, приїжджай, чуєш? Не ображайся, ти ж знаєш Дімку! просив він.
Я вже їду…, відповіла я, відчуваючи, як у грудях загорається надія.
Ми сіли удвох із Сергієм на підлозі у конференц-залі, а поряд стояла пляшка червоного вина “Коблево”, та прості прозорі келихи. Я мовчки тримала келих, притулившись до його плеча.
Пробач, я й справді не хотіла читати твої переписки… Я ні разу так не робила, тихо промовила я.
Та то мені пробач, що втягнув у цю безглузду історію з Дімкою. Треба було зразу все розповісти…
Чому він тебе попросив?
Бо я його друг. Бо він за день до того облив ту дівчину з фітнесу “Тархуном” просто в залі, а вона була в білому костюмі… Вона вся у плямах, а він, як малий, панікує: “Не можу! Не вийде, Сергію, допоможи!”
Сергій смішно наслідував голос Дімки, і я нарешті засміялась по-справжньому.
Дімка ж і досі живе з мамою щоб зекономити на оренді і щоб йому котлети з картоплею смажили, жартома зітхнув Сергій.
Ох вже ті скупі чоловіки! розсміялась я.
Ми дружимо з дитинства, з першого класу. Мабуть, я його єдиний друг, перед яким не соромно показати себе з усіх боків…
Що ж, тобі повезло з дружбою, зітхнула я. Але додому зараз не хочу може, вони ще там… Давай у готель?
Справжній романтичний вечір, кивнув Сергій, підхопив мене на руках.
Я несамовито сміялась, не вірячи, що кілька годин назад вважала наш шлюб приреченим.
Того вечора ми довго розмовляли, і я вперше за кілька днів відчула, як усе непорозуміння розвіялось весняним вітром. Сміх, тепло й ніжність повернулись у наш дім, а спогад про той день досі живе в моєму серці, як нагадування: щастя завжди ховається там, де є довіра та любов.
