Опале осіннє листя вітер гнав з місця на місце, воно кружляло в повітрі, ніжно опадаючи на землю. Дмитро йшов додому від батьків пішки, залишивши машину у їхньому дворі — він випив із батьком, який щойно повернувся з санаторію та розповідав дружині та синові, як його добре лікували, як сподобалося.
— Отже, мамо, наступного разу поїдемо разом, самому було нуднувато.
— Тату, там же повно вільних жінок, — підморгнувши і дивлячись на матір, жартував Дмитро, — ось і розважився б.
— Жінок багато, але всі хворі та старші за мене. Та й чи можу я нашу матір на когось проміняти? — усміхнувся батько, ніжно поглядаючи на дружину.
Засидівся син у батьків, прийшов сам — Соломія, як завжди, не захотіла. Батьки живуть недалеко від квартири, де він живе. Вони з першого дня не прийняли Соломію, не показуючи виду, але мати сказала синові:
— Дмитре, не твоє це… Соломія не для сімейного життя, повір, у мене око на ці речі наточене.
— Мам, звідки ти це взяла? Ти ж тільки раз із нею бачилася.
— Гаразд, сину, живи. Але одного дня ти згадаєш мої слова. Тільки мене втішає, що до ЗАГСу ви поки не збираєтеся. Не хвилюйся, Соломія не відчує нашого ставлення…
Вранці, виходячи з дому, Дмитро сказав Соломії, що після роботи заїде до батьків — батько ж повернувся з санаторію.
— Давай зустрінемося біля їхнього дому, зайдемо разом, посидимо.
— Не можу, Дімо, — відповіла вона. — Я обіцяла Насті навідати її, вона захворіла, на лікарняному. А ще я записалася на манікюр, вже давно.
Він знав, що вона не піде, але спитав — раптом.
— Гаразд, тоді я трохи затримаюся. Батько напевне наливе стопаря — повернувся з санаторію, жартівливо додав він, поцілувавши її й виходячи.
— Не поспішай, я теж посиджу з Настею, — сказала Соломія.
— Подзвони, я зустріну тебе, — промовив він. — Не швендяй сама в темряві.
Вечір вже накрив Київ, рідкісні ліхтарі не встигали за темрявою. Ще не пізно, але восени сутінки наступають швидко, а ночі темні. Дмитро не дзвонив Соломії — мабуть, вже вдома. Він ішов у гарному настрої: випили з батьком, поговорили, посміялися.
Відчинивши двері, він почув сміх із спальні. Заглянувши туди, побачив, як його найкращий друг одягається, а дружина шепоче:
— Поспіши, Богдане, а то скоро Дмитро повернеться… — але, побачивши його в дверях, завмерла.
Ноги сами винесли його з квартири. Він не міг повірити:
— Соломія з моїм другом… Навіть у страшному сні я такого не міг уявити…
Йому було боляче. Він йшов, не знаючи куди. Мета зникла — навіть бажання жити. Зупинився на мосту. Машини пролітали повз, фари сліпили. Він глянув униз — там була темна вода. Дивився довго.
Раптом хтось торкнувся його за рукав. Повернувшись, він побачив старого чоловіка в окулярах і з сивою борідкою.
— Молодий чоловіче, вам не здається, що тут занадто високо? — задзвенів старенький голос. — Я зазвичай не втручаюся в чужі долі, але сподіваюся, що ви не маєте лихих думок… — він кивнув на річку.
Дмитро злякався власних думок.
— Та ні, що ви! Я не збираюся…
— От і чудово, — усміхнувся дід. — Вам куди?
— Не знаю ще, — зітхнув Дмитро.
— Тоді проведіть мене на той бік. Я живу за парком, якщо вам не важко?
Він не знав, чому погодився.
— До речі, як вас звати? Я — Іван Семенович.
— Дмитро.
Міст був недовгий, річка — неширока. Іван Семенович розповідав, що три роки тому викладав економіку в університеті, а тепер на пенсії.
— Нуднувато, особливо спочатку. Але онука народила хлопчика, тепер у нас клопіт повно. Живемо з Оленою удвох… точніше, утрьох — ще й Артемко.
Монотонний голос заспокоював.
— Дмитре, у тебе щось сталося, — не запитав, а констатував дід. — Може, даремно я тебе просив?
— Не знаю, куди йти. До батьків не хочеться, додому не можу… Там…
— Годі, — перервав він. — Ходімо до нас. Квартира велика, можеш залишитися.
— Незручно… Дитина ж, пізно вже.
— Артемко після дев’ятої спати лягає, ще є час.
Вони увійшли до квартири на третьому поверсі.
— Сідай за стіл, зараз чаю нагодуємо, — сказав господар.
Тут Дмитро розгледів його краще: високий, кремезний, з борідкою, що надавала йому вигляду професора.
— Діду, а це хто? — почувся дитячий голосок. Перед ним стояв хлопчик років трьох.
— Це Дмитро, наш гість.
— А я Артемко! — важливо вимовив малий, простягаючи руку.
— Привіт, Артемку, — усміхнувся Дмитро.
— Ой, добривечір! — з’явилася Олена, онука діда. — Я й не знала, що гості.
— А я знав! — підскочив Артемко.
— Оленка, це Дмитро, — представив дід.
Пили чай,
