В одному з забутих провулків старого Львова, де будинки, немов старці, несуть на собі відбиток часу, одного дня з’явився дивний напис. Він виник ніби з нізвідки, мов привид минулого, вплетений у сіру тканину буденності. «ТАЄМНИЧИЙ КУТОК ПОВЕРНЕННЯ. Приймаємо втрачене. Умови — індивідуальні». Літери, зів’ялі, наче випалені столітнім сонцем, нагадували відлуння іншого світу. На тлі брудного, закурного скла вони виглядали, як шепіт із забутого сну, що досі тривожить серце.
Тарас ходив цією вулицею сотні разів. Колись тут був затишний магазин старовинних речей, потім — шинок з дешевою кавою, а далі — лише пустка. Фасад облупився, вікна вкрилися сірою нальотом, а старі вивіски тонули у пилюці. Тарас давно перестав помічати цей куток міста, як перестаєш помічати біль, що став звичним. Але того дня напис встромився йому в очі, немов голка, що встромлюється у стару рану.
Він зупинився. У відбитті брудного скла побачив себе: втомлені очі, сивину у волоссі, поношену кожанку. Його обличчя було мапою втрат — зморшки, як дороги, що ведуть до спогадів, які він хотів би стерти. Очі, в яких не лишилося віри у дивовижні речі. Людина, що втратила занадто багато, аби вірити у загадкові написи. Любов, довіру, доньку — все пішло, розчинилося, як дим. Навіть спогади блідли, втрачаючи тепло і запах, стаючи плоскими, як вицвілі фотографії.
Він штовхнув двері. Вона відчинилася з ледве чутним скрипом, наче чекала на нього. Всередині пахло старими книгами і стиглими сливами — ароматом дитинства, захованим у глухій пам’яті. За прилавком стояла жінка — висока, з волоссям, акуратно зібраним у вузол, і поглядом, що проникав глибше за шкіру. Вона дивилася не на Тараса, а на щось у ньому самому, немов бачила тіні тих, кого він втратив.
— Що можна повернути? — спитав він, і голос йому затремтів, немов проговорив хтось інший, давно забутий.
— Все, що втрачено, — відповіла жінка спокійно. — Але ціна завжди своя.
Він хотів сміятися, відмахнутися від цієї дивної гри, але замість цього відчув, як щось стиснулося усередині.
— Я хочу повернути той день, — тихо промовив він. — Останню розмову з донькою.
Її обличчя залишилося нерухомим, наче такі прохання лунали тут щодня.
— Розкажіть про нього.
Тарас сів на стілець. Рух був тяжким, ніби він ніс на плечах тягар усіх своїх помилок.
— Ми посварилися. Заради дрібниці, як завжди. Вона хотіла поїхати вчитися за кордон, а я… я сказав, що вона кидає нас, що зраджує родину. Кричав, що вона егоїстка, що не думає про матір, про мене. Вона мовчала, а потім кинула: «Ти ніколи не намагався мене зрозуміти». Я грюкнув дверима. Вона пішла. А через тиждень… її не сталося. Невдалий випадок. Відтоді я живу, але ніби не дихаю. Усе думаю: якби я тоді вислухав її, обійняв, сказав, що пишаюсь… Може, вона б залишилася. Може, усе було б інакше.
Жінка кивнула, наче чула цю історію не вперше.
— Ціна: ви забудете всі інші моменти з нею. Усі. Її сміх, перші кроки, ранкові розмови за чаєм, поїздки до Карпат. Залишиться лише цей день — переписаний, як ви хочете. Але все інше зникне, немов цього ніколи не було. Не лишиться ні тепла її усмішки, ні звуку її голосу. Лише одна розмова.
Тарас завмер. Його руки тремтіли, чіпляючись за край прилавку.
— Це як… відрізати частину душі. Не тіло, а час. Моє життя.
— Саме так, — відповіла вона. — Але ви отримаєте те, про що просите. Слово за словом. Усе, як могло б бути.
Він мовчав. Довго. Губи шевелилися, ніби він перебирав у пам’яті старі сцени: її дитячий сміх, аромат її парфумів, суперечки за вечерею. Потім підвівся, нізграбно, наче після падіння.
— Дякую. Мені треба подумати.
Вона не спинила його. Лише промовила, дивлячись у порожнечу:
— Ми відчинено до півночі. Потім — закриємось. Назавжди. І не відчинимося знову, хоч як сильно ви б не благали.
Увесь день Тарас блукав містом, мов привид. Кожен звук, кожен запах здавався уламком минулого. Пісня з кав’ярні нагадала вечори з дружиною. Аромат свіжих пампушок — мамині вареники. Навіть голос вуличного музиканта відгукнувся луною втраченого. Він ловив уривки чужих розмов, і в кожному словіВін зрозумів, що біль — це єдине, що робить його живим, і на цей раз вибрав його, а не забуття.
