Колишній секрет із бабусиної скрині: лист, що перевернув долі
Ганна смашенько пекла млинці, коли на кухню ввірвалася її восьмирічна донька.
— Мамо! Мамо! — радісно скрикнула Олеся. — Я знайшла дещо у бабусиній кімнаті! Відкрила ту важну скриню біля стіни!
— Як ти її взагалі підняла? Адже вона ж важить, як купа цегли! — здивувалася Ганна, зменшуючи полум’я під пательнею.
— Це неважливо! Ходи, ти мусиш побачити! — тягнула її за руку дівчинка.
Ганна, збентежена доньчиним тоном, вимкнула плиту й пішла слідом. У кімнаті бабусі все стояло на своїх місцях, лише стара скриня була розкрита, а на долівці лежав пожовтілий конверт. Олеся обережно подавала його матері.
— Подиви, що там.
Ганна розкрила конверт. Всередині — лист, написаний акуратним, але тремтячим почерком. Прочитавши перші рядки, жінка опустилася на край ліжка. Серце билося, наче птах у пастці.
— Бабуся… — прошепотіла вона, — чому ти ніколи не розповіла мені про це?
Марія Іванівна, мати Ганни, довгі роки жила сама в невеличкій квартирі на околиці Львова. Чоловік помер, дітей у них не було, а єдина родичка — небога Даринка — відповідала на дзвінки все рідше. Бувало, старуся сиділа біля вікна, згадуючи чоловіка, осінні прогулянки парком, й думала — що ж лишиться після неї?
Але одного дня у її житті з’явилася Соломія — сусідка по сходовому майданчику, добра, трохи загублена дівчина років двадцяти п’яти. Її історія вразила Марію Іванівну: покинув коханий, обдурив, вигнав після того, як продав її рідну хату, й у чужому місті вона опинилася без нічого. Прихистила її тоді старуся — просто від щирого серця.
Соломія була вдячна до сліз. Вона прибирала, готувала, заварювала духний чай, приносила квіти з базару, слухала її оповідки. А Марія Іванівна вперше за довгі роки відчула, що не самотня. Дівчина стала їй майже як рідна онука. Майже. Бо рідних у неї не було… Чи може, таки були?
Одного разу Марія Іванівна побачила в альбомі Соломії старе фото — знайоме обличчя. Чоловік. Молодий, у санаторії. На знімку він обіймав жінку, схожу на Соломіїну бабусю. Тоді все склалося. Палавний роман, який він колись не визнав. І дівчина — його онука. Соломія. Вона. Її кров.
Сказати вголос вона не наважилася. Не хотіла, щоб дівчина подумала, ніби її прихистили з жалю. Тому Марія Іванівна просто написала листа. Щирого, ніжного, де зізналася, що завжди почувала у Соломії рідну душу. І лишила їй усе — дім, спогади, турботу й любов.
Вона встигла видати Соломію заміж — за порядного чоловіка, розумного, доброго, який із повагою ставився до старусі. Марія Іванівна померла в спокої. Усміхаючись.
Багато років потому, у день народження бабусі, маленька Олеся — донька Соломії — відкрила ту саму скриню й принесла листа.
— Мамо, це тобі, — промовила дівчинка поважно.
Ганна прочитала й заплакала. Гаряче, гірко. Чому та, кого вона називала просто «сусідкою», ніколи не відкрила їй правду?
— Бо вона полюбила тебе ще до того, як дізналася, хто ти, — тихо сказав її чоловік, обіймаючи за плечі.
У небі, серед білих хмар, двоє дивилися вниз — й усміхалися. Вони знали: їхня любов і тепло не загинули. Вони передалися далі. Через покоління. Через таємницю. Через добро.
